Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Що він говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького?

— Казав, що він не зрадник. Казав, що він мріє зайняти належний йому престол… О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!..

— Далі!..

— Казав, що коли він займе престол, то Туреччина замириться з усім світом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччині переслідувати не будуть. Казав, що велика наша імперія живе не по кишені, казав, що її чекає страшна доля, якщо вона не візьметься за розум і не стане мирною країною. Колись, казав він, Рим загинув, не витримавши власної ваги. Так само було й з державою Чінгіса. Так само з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого…

— Він багато знає, твій Ях'я! — прошипів Ібрагім—паша. — Але він не знає того, що так було колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя — ми дбаємо про найлравдивішу, найістиннішу віру — про іслам. Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом. І це буде щастя для всього світу. І тая воно й буде. Такий закон історії, така воля аллаха.

Ібрагім говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь на глибині, зловтішався в скепсисі малий шайтан… І це лютило.

— Я з захопленням вбираю у себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.

«Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка», — подумав Ібрагім—паша.

— Що він ще казав, цей нечестивець?

— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Туреччини, він вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи. Що відмінить рабство. Що османи мусять здобувати собі хліб власними руками, інакше вони виродяться. Що бог велів здобувати хліб у поті чола свого, а не розбоєм…

— То їхній собачий бог так велить. А що ж козаки?

— «Істину глаголиці!» — от що козаки. «Веди нас на турка!» — кричать. «Визволимо з неволі наших братів і сестер!» Наш чоловік підпоїв кількох козаків, а вони візьми та й вигукни після того: «Визволимо з турецької, а в польську віддамо!» їх там ледь не розірвали на частини. Кричать: «І до ляхів доберемося, католиків проклятих!»

— Хто кого більше слухається — Ях'я козаків чи козаки Ях'ю? — запитав візир.

— Здається мені, що він їх. Він усе—таки чужинець, боїться, що як почне надто забирати владу, то його скинуть…

«Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо… На Кафу вони не підуть. Та й інших міст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати. Так—так—так, — вирішив Ібрагім—паша. — Тільки треба негайно розробити план їхнього розгрому».

З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося вимазаним у дьоготь.

Сиротою стирчав далекий мінарет.

Уже пахло весною.

За кількадесят верст від Могилева — на південь по Дністру — стояла на богданському березі стара турецька батура.[109] Одно з віконець її на самому верху дивилося на Україну. Бліде лице виднілося крізь грати.

…Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно—сиза, не затулила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило по—літньому — цього Галя не пам'ятає.

Ой, як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному стрічному весело гукала:

— Христос воскрес!

І у відповідь чула таке ж веселе:

— Воістину воскрес!

Мінялися крашанками, цілувалися, співали, танцювали…

Ой, як давно це було!

І сьогодні — Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ… З двору чути щебет дівчат—полонянок. Потурчилися вже. За якихось півроку басурманками поставали. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче кидати своєї віри. Та ще — Ривка, донька Лейби—шинкаря. Ця не зраджує юдейської віри.

Ода—баші Селім казав:

— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже її ім'я на свій склад і лад переінакшив)… Ставай туркенею — матимеш щастя.

— Не кину своєї віри! — люто огризалася Галя.

— Ось подивися, скільки кинуло свою віру дівчат і жінок. І що?

— А я не кину.

Пішов ода—баші. Нахмурений.

Здалеку докотилися удари дзвону.

Галя приклала холодні руки до розпашілих щік; їй хотілося плакати.

Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика—велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:

Ой був ґазда Андрієчко да мав доньку Марієчку,

за сім тисяч продав її…

Десь за якусь сотню верстов батько рідний побивається за нею, за Галею. Та де ж він дістане сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, якщо навіть Лейба—шинкар не в силі визволити свою Ривку. Коли він, скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селім здивовано вигукнув:

— Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив?

Лейба впав на коліна і заридав:

— Пане