Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

З—за ріки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут комусь доведеться вмирати. Боже мій, невже це станеться? Невже ти допустиш?

— Ведуть уже, — Ривка прилипла обличчям до грат. — Ведуть, ведуть…

Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам—бам…

Ось уже з'явилися й приречені. Шість чоловіків. З ними йде невеличкий хлоп'як. Років йому дванадцять — не більше… Сорочки на них подерті, скривавлені. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать, їх підштовхують — швидше, мовляв!

Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них каді.[110] Вони мовчать.

Галя відчуває — в неї наморочиться голова.

— Що він каже? — побілілими вустами питає в Ривки.

— Каже, щоб ставали мусульманами, тоді помилують, — мовить Ривка, теж бліда, як стіна.

— А вони?

— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.

Галя бачила, як каді підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді каді подає знак рукою, і троє катів хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, знімають з нього штаненята і підіймаються, тримаючи його, по драбині. Ось оголений живіт хлоп'яти — над гостряком гака. Каді знизу щось питає. Хлопець відчайдушне крутить головою.

Галя у відчаї кидається на грати, трясе їх, б'ється об них головою і кричить, кричить, кричить…

Вона не бачить, що кати внизу підвели голови й дослухаються, як волає у вежі красуня українка.

Її підтримує вся батура. Всі кричать, благають помилувати хлопця.

Каді знову питає. Хлопець уперто крутить головою. Один з повстанців — найстарший — стає на коліна, простягає руки вперед і про щось благає турків. Його б'ють у груди, і він падає, качається по забрудненому майдану,

Галя трясе грати, б'ється об них, несамовито волає:

— Відпустіть! Відпустіть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю!

Не чують чи чути не хочуть. Ось зараз загойдається на гаку дитина, підвішена за ребро…

Галя кидається до дверей. Двері замкнені. Вона б'є у них ногами.

Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках.

— Галю! — кричить вона. — Що ти хочеш? Галя мов не чує.

— Ода—баші! Селіме!

Селім рвучко підводить голову.

— Ода—баші! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей. Я буду мусульманкою…

Вона не бачить, як ззаду рве на собі волосся і б'ється головою об стіну Ривка. Вона бачить, як Селім щось швидко говорить судді. Каді уважно слухає, махає рукою. Кати відпускають повстанця.

Галя притислася чолом до залізних ґрат. Нестерпно блиснуло перед очима — і тут же бабахнув грім. Задимилося височезне дерево, що виглядало з—за вежі. Сипонув дощ.

Він мив Галі обличчя, і вона ковтала холодну воду. І вона їй здавалася теплою й солоною.

За спиною ридала Ривка.

А грім бив і бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотіли доскочити до Галі.

— Громе дужий! Блискавко палюча! — благала Галя, притиснувшись до ґрат. — Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте мені серце! Бо я вчинила найбільший гріх! Я зреклася віри свого народу!.. Я душу свою загубила навіки. Але ж я врятувала цих сімох… Я врятувала, врятувала… Боже мій! Я вже не твоя…

Ривка ридала.

Бив грім. Блискавки стьобали землю — люто, мов кат у Стамбулі лупив присудженого до тисячі бичів святотатця…

Мімар Муса прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата й став з мулярами на риштовання. Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою бере розчин, приготований за порадами київських майстрів, намащує камінь і акуратно кладе…

Працюється радісно, працюється весело, наче у себе вдома, в Києві, на батьківщині. Міцна мечеть буде — тисячоліття стоятиме, бо знає мімар Муса науку будівничих свого краю…

По—весняному сонце пригріває. А що ж — Великдень минув… Отже — людська пам'ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а згадуються, мимоволі згадуються і великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята вітчизни.

Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — Істина. І для всього світу одна Істина. Невже ти не розумієш, мімаре Мусо, що це треба й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари божої, не видрукували її? Тепер сія книга лежить за тридев'ять земель од України…

Камінь за каменем влягається в стіну. Якщо підвести голову й окинути оком весь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Вона встане як виклик небесам… Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир—бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано спитав: «А не впаде?» — «Ч—числа к—кажуть,