Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Ми думали, але не знаємо, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ви вважаєте, що вони можуть погодитись?

— Думаю, що так.

— Як нам з ними стрітися?

— Я допоможу… А що обіцяють європейські держави?

— Багато слів, але конкретного поки що нічого, — похмуро сказав Олександр. — Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб…

— Це гірше. Треба мені послати своїх людей до правителів християнських держав, їхня допомога конче необхідна. Але навіть без їхньої допомоги ми мусимо здійснити цей похід. Така можливість випадає нечасто. Туреччина й справді нині на грані катастрофи. Військо розбите, султана, по суті, немає, народ ремствує. Треба поспішати…

Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:

— Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тоді було б більше впевненості, що вдасться наш похід… Ну, та будемо сподіватись на милість божу.

Зупинився. Запитав.

— Ви не помічали — за вами ніхто не слідкує?

— Здається, ні, — невпевнено сказав Петро.

— Якщо хтось із турецьких чи польських вивідувачів узнає, хто ви такі, буде дуже погано. Вони здатні на все…

— Це ми знаємо, — відповів Олександр. — Але хай нам допоможе господь бог.

— Дай боже! А я даю тобі, Олександре, благословення своє.

Граф Олександр опустився на коліна. Приклався губами до сильної жилавої руки митрополита. Відчув запах чебрецю й землі…

Яремко Ціпурина, Джузеппе і Йон блукали осіннім Києвом. Опадало жовте листя з кленів, сторічні дуби коло Софії сяяли темно—червоними кронами.

— Екуте, Джереміє, — казав Джузеппе на своїй суміші з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?

— А що таке бона? — перепитав Яремко і тут же здогадався: — Гарна, так?

— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе. і, моди—товно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гар—на!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку високу й красиву поставив?

Яремко ніяково здвигнув плечима. Він не знав того. Він сам уперше побачив Софію й Лавру лиш кілька днів тому, як потрапив у товариство графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже, польські солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці… Ченці не радили Олександрові та його людям виходити за лаврські мури; «Київ — хоч мати городів руських, та нині цяя мати є рабою. Поляки тут хазяями, їхня влада світська, їхня влада й духовною став… Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести. На наші ікони тичуть пальцями і регочуть: примітив, простота, ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвіщенна, ще й одбрикуєтеся. Ні, на вас, крім католицького хреста, треба й меча ще польського! Не ходіть за лаврські мури, бо там повно доглядачів і дослухачів польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, має своїх людців, які нишпорять по Києву, видивляючись тих, хто завдав стільки ганьби зацному панові. І вони, будьте певні, знайдуть спосіб «віддячити»…

Ні Олександр, ні Петро, ні Йован старалися без потреби не ходити по Києву. Надіщо даремно ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всі столиці Європи пішли листи Олександра, їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.

— …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?

Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми велетенськими свічами підняла під небеса своє викуване з металу полум'я.

Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Де то він зараз? Як подався в далекі німецькі краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, буцім турки його в неволю забрали. «Нічого, ось я підросту і порятую свого брата», — заприсягнувся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків. Та попався, ледь не загинув… Але ж е таки щастя на світі. Виручив граф Олександр, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морський похід, про напад на турків і про зустріч з братом. О, він обійде всю Туреччину, а брата знайде — з найтемнішої в'язниці визволить!..

— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину. Йон, що досі мовчав, озвався:

— Не треба… Хіба не бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить?

— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен лементувати… плакати перед оцією красою… А чому ж люди так її занедбали?

— Не знаю, — зітхнув Йон. — Але слава богові, що в них є Січ.

— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо не вберегти своєї мови, своєї віри, духу свого — пардон, я мовлю надто пишно — то на якого Люципера тоді потрібна ота Січ?

— Не знаю, — сказав Йон. — На це може Петро відповісти.

— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже,[100] як кажуть французи, на своїй землі. Він каже, що був меншим етранже в Туреччині та Чорногорії…

Яремко не брав участі у цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, джеркотючи з ним по—латині. Яремко нічого не розумів, а Мусій реготав