Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

що великий поет, мабуть, зрозумів би його, Мусія Ціпурину, коли він став мімаром Мусою. Любов до зодчества привела його на цей шлях. Він мусить перевірити свої та Атанасієві математичні підрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулі. Якщо розрахунки правильні, то тоді всі люди, весь світ, і не тільки турки, а й зрештою рідні земляки одержать з його рук новий спосіб проектування, розрахунку й побудови великих споруд.

Перед тим він, Мусій, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на відвойованій у Персії території. Зодчий—італієць помилився в розрахунках. І от фортечні мури та бійниці, виведені майже наполовину, стали загрозливо відхилятися од вертикалі. Всі мімари Баба—Алі ламали голови, що робити. Не ламав голови тільки італієць — султан Осман Другий власноручно її йому одрубав, мовивши при цьому, що такі плечі достойні носити голову далеко розумнішу… Тоді ж то Мусій Ціпурина, зробивши цілу систему підрахунків, переконливо довів султанові та всім його радникам, що фортецю можна врятувати — і це обійдеться зовсім недорого… Після цього йому й було доручено зайнятися спорудженням нової мечеті Османіє.

— Чи п—правильно я р—роблю, споруджуючи м—мечеть, яка зараз навіть назвиська свого н—не має? Чи не знак т—то аллахів? — проговорив Муса вголос сам до себе. І озирнувся.

Тихо. Нікого немає… Тільки спить у кутку поранений грек.

Знову опустив голову, став роздивлятися план великої мечеті, яка споруджується, аби прославити велику імперію Османів…

Делавер — покійний Делавер! — якось сказав: — Ти дивись, щоб не збудував посеред Стамбула гяурського собору! Тоді полетить твоя голова в Босфор.

Дурний він був, цей Делавер. І загинув по—дурному. Не здатен він був зрозуміти, що християнський храм з хрестом на маківці зовсім іншого геометричного вирішення вимагає, аніж мечеть, яку завершує півмісяць…

…Так, хрест вимагає інших вигинів попередніх ліній. Баня собору — ну, хоча б Київської Софії — нагадує пуп'янок нерозквітлої троянди. Якщо подати в розрізі, то дві лінії спочатку намагаються різко розійтися. Але стягувані могутнім взаємним тяжінням, вони повертають одна до однієї. Але розліт ліній дужий і природний і головне — пружний…

— Мов дві сталеві пластинки з шолома, — пригадалося «ненаукове» визначення Атанасія Слабошпицького.

І от оці сталеві пластинки нарешті починають сходитися. Але тут, в міру наближення, на них мовби починають діяти сили взаємовідштовхування, і лінії ніяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельності. І от вона — паралельність. Вони непомітно злилися в одну лінію, що рветься увись, наче взяла силу від двох геометричних сил які в малюнку бані лиш брали розгін для польоту по вертикалі… Шпиль рветься в нескінченне синє небо, лінія мовби тоне в синяві. Але ця нескінченність невиразна. Тоді цю лінію й перетинає горизонталь хреста.

…Спиридон заворушився в кутку, заскреготів уві сні зубами й скрикнув:

— О мерзотний Надир—бею! Я тебе…

Ось уже скоро два тижні, як грек живе у мімара Муси. Надир—бей добився в султановій канцелярії, щоби Спиридона було знайдено за будь—яку ціну й віддано до суду. Біля будинку Спиридонового батька весь час тиняються капиджі — вони мають заарештувати коханця—невдаху, як тільки він прийде додому.

Муса й сам не знав, чому він тримає у себе вдома цього пораненого грека. Адже Надир—бей розіслав своїх джасусів по всьому Стамбулу, і якщо вони довідаються, де переховується грек Спиридон, то Мусі, хоч він і султанів мімар, усе ж не минути неприємностей.

— О М—Мусію, — мовив сам до себе. — Що т—таке Надир—бей? Що він т—тобі з—зрештою з—зробить? А ти зробиш добру справу, оборонивши нещ—щасного грека.

Здавалось би, нічим особливим той Спиридон не відзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вірно кохає свою Софію, чи тому, що Спиридон ніяк не може зрозуміти, як це він, Муса, міг зректися своєї віри?

— Т—ти не спиш, Спиридоне? — запитав, бо відчув на собі погляд.

— Не сплю. Знову снився Надир—бей.

— Б—боїшся?

— Ні, ненавиджу.

— А Софію? Адже в—вона с—сама пішла до цього т—турка?

— Її змусили. Вона батька рятувала.

— А м—мене н—ненавидиш?

— Ні, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловік. Духом слабий. Ти — той же Іскаріот, тільки замість тридцяти срібняків ти береш Красу й Істину. А забув, що віра — то вище за все.

— Т—ти фанатик. С—спи ото. Я д—думаю над мечеттю. Ще торік було викопано глибокі ями й закладено фундамент. Щодня по двісті робітників працювало тут. Але діло рухалось поволі. То не було грошей, то не встигали вчасно підвезти камінь. А недавні події — повстання, вбивство Делавера й султана Османа — призвели до того, що половина майстрів розбіглася, а робітники працювали сяк—так.

Якось ішло двоє яничарів. П'яні були, причепилися до Муси—мімара, що розмовляв із майстрами.

— Що ви робите, гяури?

— М—ми н—не г—гяури. Ми п—правовірні. М—ми р—робимо д—для вас м—мечеть.

— З яких ви країв, га?

І виявилося, що всі майстри — чужинці. Хто з Сербії, хто з Грузії, хто з Московії, хто з Ляхистану, хто з угорської землі, хто з німців. І всі зреклися віри своєї й мови.

— 3–заради в—вас же ж, — сказав мімар Муса, заїкаючись більш ніж завше.

— Ха—ха—ха! А ми заради кого зрікались свого?.. І пішли далі, п'яно верзякаючи… Нікчеми…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
у якому надто багато стрілянини

Джузеппе і Йон перезирнулися і підняли свої пістолі.

— Вони десь тут, — закип'ятився пан Сулятицький. — Може, в оцій бузині…

І вій вистрелив в кущі.

Тої ж миті озвався Йонів пістоль. Та