Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

— Розваги тривають. — Шаффер видобув з торби пакети, підкоротив до різної довжини спеціальний гніт, що повільно горить, і зі словами: — Вважайте, що справу зроблено, — вийшов.

Перші три кімнати були замкнені, і він не став ані гаяти час, ані витрачати набої свого пістолета на те, щоб відчинити двері. Зате п'ять наступних кімнат виявилися незамкненими. У перших трьох, спальнях, він поклав вибухівку в дрезденську вазу для фруктів, під офіцерський кашкет і під подушку. В четвертій — убиральні — залишив її за унітазом, у п'ятій — коморі — поклав на шафу між картонними коробками.

Сміт тим часом вивів усіх з усе ще наповненої їдким димом радіорубки в коридор, де дихати було легше. Він чекав, коли повернеться Шаффер. Раптом його погляд упав на пожежний куточок — ящик з піском, вогнегасник, гаки й сокири на спеціальному щиті під стіною.

— Ви мало не схибили, майоре Сміте. — Очі в Мері почервоніли, зморене обличчя було біле мов крейда, але дівчина ще знайшла в собі силу всміхнутися. — Розваги, кажете? А я про це подумала й сама.

Сміт усміхнувся їй самим кутиком рота — на цілу усмішку в нього забракло сили через рану — й посмикав за ручку дверей поруч із пожежним щитом. На них висіла табличка «Канцелярія». Двері, звісно ж, були замкнені.

Переклавши пістолета в ліву руку, він приставив його до замка, натиснув на гачок і ввійшов усередину.

Канцелярія була як канцелярія. Вздовж стін стояли шафи з теками. Сміт підійшов до вікна, відчинив його, щоб був протяг, розклав на підлозі кілька грубих тек і підніс до них сірника. Папери спалахнули вмить.

— Хай уже нам вибачають. — Шаффер з'явився в кімнаті з вогнегасником у руках і рушив до вікна. — Гей, бережіть свої голови чи що у вас там на в'язах!

Вогнегасник зник за вікном. Полум'я розгорілося вже так, що Шаффер ледве встиг вибігти з кімнати. Щойно він вискочив у коридор, як десь у глибині «Шлосс Адлера» тривожно закалатав дзвін.

— Господи Боже! — у відчаї вигукнув Шаффер. — Що ж іще звалиться на наші голови? Пожежна команда?

— Схоже, — зі злістю на самого себе промовив Сміт. — Прокляття, чому я цього не передбачив? Тепер вони знають, де ми.

— Там десь був тепловий індикатор, під'єднаний до сигналізації?

— Мабуть… Але пора звідси вшиватися.

Вони пробігли центральним коридором, женучи поперед себе бранців, спустилися по сходах поверхом нижче і тут почули крики й важкий тупіт солдатських чобіт на замковому подвір'ї.

— Швидше! Ховайтеся сюди! — Сміт показав на закут за портьєрою. — Скоріше ж! О Господи… я дещо забув… — Він крутнувся й подався тим самим шляхом назад.

— Куди він, до дідька?.. — Шаффер, позаяк тупіт був уже майже поруч, боляче ткнув найближчого бранця дулом автомата й наказав: — У цей закут, швидше! — За портьєрою він замість автомата взяв у руку пістолета з глушником. — Не подумайте навіть доторкнутися до цієї ганчірки. В цьому галасі ви не почуєте й власної смерті!

Ніхто не доторкнувся до портьєри. Взутий у важкі чоботи чоловік, важко хекаючи, пробіг за якийсь фут від неї. Солдати швидко збігли вгору тими самими сходами, якими щойно спустився Сміт із своїми людьми. Потім тупіт раптово урвався. З кількох вигуків стало ясно, що аж тепер, побачивши саму пожежу, солдати усвідомили, яке складне завдання перед ними постало.

— Тривога! Сержанте, до телефону!

Шаффер упізнав голос обер-лейтенанта, який командував штурмом радіорубки. — Більше вогнегасників! Де, на Бога, полковник Крамер?! Капрале! Знайдіть негайно полковника Крамера!

Капрал нічого не сказав. За нього відповіло квапливе гупання підборів на сходах. Він промчав повз портьєру, збіг ще на один поверх нижче, аж поки гупання його кроків потонуло в калатанні пожежного дзвону. Шаффер наважився визирнути з-за портьєри саме тоді, коли до неї навшпиньки підбіг Сміт.

— Де в біса ви були? — У Шафферовому голосі бриніла лють.

— Вперед, уперед! Виходьте! — нетерпляче промовив Сміт. — Ні, Джонсе, сходами вниз ми не підемо. Тепер ми наштовхнемося там на цілий полк альпійських стрільців. Лишається перейти коридором у західне крило й там спуститися бічними сходами. Але заради всього святого, швидше! За кілька секунд тут буде стільки людей, як на Піккаділлі.

Шаффер ішов поруч із Смітом. Уже не таким роздратованим голосом він запитав:

— Скажіть усе ж таки, куди вас носило?

— До хлопця, якого ми покинули зв'язаним поруч із телефонним вузлом. Канцелярія якраз над ним. Я щойно згадав. Він там згорів би.

— І ви бігали задля цього? — недовірливо перепитав Шаффер. — Ви не могли знайти нічого важливішого?

— Це з якого погляду подивитись. Наш приятель, що тепер лежить у безпеці в коридорі, навряд чи ваш погляд поділяє. Праворуч, сходами вниз, і прямо, Мері, ти знаєш куди.

Так, Мері знала куди. Кроків за п'ятнадцять від сходів вона спинилася перед дверима. Сміт тим часом виглянув у вікно з другого боку коридора. Полум'я й дим вихоплювалися з вікон північно-східної вежі замку. В подвір'ї під нею метушилися десятки солдатів, і більшість із них вочевидь не уявляли собі, навіщо вони тут і що їм робити. Тільки один чоловік випадав із загальної метушні — пілот вертольота, що низько схилився над двигуном. Саме тієї миті, коли Сміт дивився з вікна, пілот повільно випростався і посварився кулаком у бік охопленої вогнем вежі.

Сміт відвернувся й запитав у Мері:

— Ти певна, що це — саме та кімната? На два поверхи нижче під тією, у вікно якої ми лізли?

Мері кивнула головою.

— Я не маю сумніву. Це вона.

Сміт посмикав ручку дверей: кімната була замкнена Часу вовтузитися з ключами-відмичками не лишалося. Він відчинив двері за допомогою пістолета.

Така сама проблема постала й перед капралом, якого обер-лейтенант послав шукати полковника Крамера. Виходячи з золотої вітальні, Шаффер замкнув її й викинув ключа у