Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін
— Вибачте вже, але поки вони спускатимуться, я ще раз спробую переконати ту Джульєтту на балконі приєднатися до нас. — Він копнув Каррачолу ногою, не дбаючи про чемність. — Першим підеш ти. По линві — й на дашок вагона.
Каррачола звівся і через край даху подивився в провалля.
— Цього ви від мене не діждетеся. — Він рішуче замотав головою, а тоді поглянув угору на Сміта. — Ну, чого ж ви стали? Стріляйте!
— Я застрелю вас при першій же вашій спробі втекти, — сказав Сміт. — І ви це добре знаєте.
— Знаю. Але ви ніколи не вб'єте мене просто так, стоячи на місці. Ви ж — людина принципів, адже так, майоре? Такий собі шляхетний аматор, що, ризикуючи життям, рятує ворожого солдата, який може згоріти в пожежі. То чого ж ви не стріляєте, майоре?
— Бо можна обійтися й без цього. — Лівою рукою Сміт ухопив Каррачолу за чуба й смикнув його голову назад, аж поки той, кривлячись від болю, втупився поглядом у небо. Правою рукою Сміт заніс над бранцем пістолета з важким руків'ям. Гострий біль у скаліченій долоні пронизав усе його тіло, але жодна риса в нього на обличчі не здригнулася. — Я просто вдарю вас по голові пістолетом, обв'яжу линвою, зіпхну вниз і спущу футів на вісім-десять. Шаффер підведе під вас вагончика, ввійде до нього крізь задні двері, а вас затягне досередини крізь передні… Але, як ви бачите, з правою рукою в мене не все гаразд, тож вузол може вийти не дуже надійний, або я вас не втримаю, або Шаффер не схоче з вами возитися. А втім, мене це вже не обходитиме.
— Сволота! — На очі Каррачолі набігли сльози, в голосі звучала неприховувана злість. — Богом присягаюся, ви ще пошкодуєте, що мене зустріли!
— Вже пошкодував! — Сміт щосили відштовхнув його, і Каррачола мусив гарячково вчепитися за линву, щоб не скотитися в прірву. — Відтоді як я зрозумів, хто ви такий, мені весь час страшенно кортить натиснути на гачок. Ворушіться, або, присягаюся, я застрелю вас! Зрештою, якого дідька я маю турбуватися тим, щоб вас повісили саме в Англії?!
Цього разу Каррачола повірив і сповз по линві на дашок вагончика. Сміт ткнув пістолетом під бік Томаса. Той без жодного слова рушив услід за Каррачолою. Через десять секунд до них приєднався Крістіансен. Сміт подивився, як вагончик заповзає під дах станції, а тоді поглянув угору на вікно, з якого звисала линва.
— Містере Джонсе!
— Я все ще тут. — Карнебі-Джонс не зважувався навіть визирнути з вікна.
— Сподіваюся, ви там не довго сидітимете? — рішуче запитав Сміт. — Вони можуть з'явитися щохвилини. Мені неприємно вам про це говорити, але я мушу. Мій обов'язок — застерегти вас від того, що вас чекає як ворожого шпигуна. Вас піддадуть тортурам, містере Джонсе, вони не тільки повибивають вам зуби й повиривають нігті. Вони зроблять вам те, про що я при міс Еллісон навіть сказати не можу. А насамкінець ви опинетесь у газовій камері, якщо, звісно, доти доживете.
Мері стиснула його руку:
— Вони справді… справді все це зроблять?
— Звичайно ж, ні! — Сміт поглянув на Мері зі щирим подивом і знову підвищив голос. — Містере Джонсе, ви конатимете так, як вам не може привидітися навіть у найстрашнішому кошмарі. І конатимете довго. Годинами. А може, й цілими днями. І увесь час сходитимете криком.
— Що, на Бога, я маю зробити? — Голос у Джонса тремтів від розпачу. — Що я можу вдіяти?
— Сповзти по линві вниз! — грубо кинув Сміт. — П'ятнадцять футів. Якихось п'ятнадцять футів, містере Джонсе. Це та висота, на яку стрибають з жердиною!
— Не можу! — простогнав Джонс. — Просто не можу!
— Можете! — наполягав Сміт. — Візьміться за линву, перелізьте через підвіконня — і вниз! Ми вас підхопимо!
— Не можу! Не можу!
— О Боже! — розпачливо вигукнув Сміт. — Вже пізно!
— Що… ви маєте на увазі?
— Вони вже йдуть, ідуть по вас! На вашому поверсі засвітилися вікна! Вони вже близько! О Боже, скоро вони почнуть мучити вас…
Через дві секунди Карнебі-Джонс перемахнув через підвіконня й ковзнув линвою вниз. Очі його були міцно заплющені. Мері захоплено промовила:
— Ти справді найвидатніший брехун усіх часів!
— Те саме казав і Шаффер. Мабуть, ви з ним маєте рацію.
Вагончик з трьома чоловіками на даху вповз у приміщення горішньої станції й зупинився. Під дулом Шафферового пістолета бранці спустилися на випростаних руках, а тоді скочили на долівку станції. Останній із трьох, Томас, стрибнув невдало, скрикнув від болю й повалився набік. Падаючи, він схопив Шаффера за ноги. Втративши рівновагу, Шаффер змахнув руками, і цієї ж миті Крістіансен щосили штовхнув його в груди. Шаффер ударився спиною в акумулятор і на дрібку секунди втратив контроль за подіями. Цього вистачило, щоб його зброєю заволодів Крістіансен і наставив її просто йому до горла.
Каррачола відразу ж підскочив до нижніх залізних дверей і щосили поторгав їх. Тоді рвучко обернувся до Шаффера й, відштовхнувши вбік Крістіансена, вчепився лейтенантові в горлянку.
— Де ключ від цього триклятущого замка?! — Людському голосові важко відтворити сичання гадюки, але Каррачолі це вдалося. — Двері замкнено зсередини. Це міг зробити лише ти. Де ключ?!
Шаффер спробував звестися й відштовхнути Каррачолу.
— Я… задихаюся! — Разом із словами з його горла вихопилося хрипіння. — Я… зараз… задихнусь…
— Де ключ?! — Каррачола трохи відпустив його.
— Мені погано! — Шаффер став навколішки. Голова його впала на груди, з горла чувся клекіт. Він обережно похитав головою, наче перевіряючи, чи тримається вона на в'язах, а тоді підвів невидющий погляд і прошепотів: — Чого вам треба? Про що ви говорите?
— Ключ?! — Якби не треба було додержуватися тиші, Каррачола вже зірвався б на вереск. Разів із п'ять він люто вдарив Шаффера в обличчя. — Де ключ?!
— Легше! — Томас притримав руку Каррачоли. — Не будь ідіотом. Ми ж хочемо, що він заговорив?
