Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін
Зупинившись під дверима Мері, він приклав до них вухо й прислухався. Ані звуку. Зазирнув у шпарину замка. Темно. Постукав. Жодної відповіді. Фон Браухіч відімкнув ключем двері й увійшов. Мері в кімнаті не було.
— Дуже цікаво, — пробурмотів він. — Дуже, дуже цікаво.
— Вже все? — запитав Сміт.
Томас кивнув головою. Обличчя в Каррачоли й Крістіансена взялися червоними плямами. З-за їхніх спин Сміт зібрав зі столу записнички, перетнув кімнату й поклав їх на столика поруч із Крамером.
— Настає момент істини, — тихо промовив Сміт. — Одного списку буде досить.
Крамер узяв горішнього записничка і з видимою нехіттю почав читати. Сміт тим часом допив чарку й рушив через кімнату по нову порцію. Наливши собі ще коньяку, він обережно поставив пляшку на місце і зупинився за кроків два від вартового.
— Прочитали? — спитав він у Крамера, поволі потягуючи коньяк. Той кивнув головою.
— Тоді порівняйте з моїм оригіналом. Крамер ще раз кивнув головою:
— Як ви кажете, момент істини.
Він узяв Смітового записника, стяг з нього гумку й розгорнув. Перша сторінка була чиста. — Друга — так само. Та, що за нею, — теж. Він розгублено звів очі на Сміта.
Смітова чарка впала на підлогу, а сам Сміт тим часом блискавичним стрибком кинувся на вартового. Той упав, так наче на нього обвалився міст. Від його падіння задзеленчали пляшки на столику.
Крамерову розгубленість миттю змінило ясне й до болю прикре усвідомлення того, що сталося. Полковникова рука потяглася до кнопки.
— Ти ба, який! Краще не наривайся! — погрозливо пролунав голос Шаффера. Він стояв над розпластаним на долівці вартовим, а дуло його автомата було націлене Крамерові в груди.
Полковник забрав руку від кнопки дзвінка.
Сміт підняв карабін вартового, перейшов на другий бік кімнати й узяв свій пістолет із глушником.
— Простодушний американець… Не пам'ятає, який сьогодні день тижня, — ображено пробурмотів Шаффер.
— Це все, що мені спало тієї миті на думку, — відповів, ніби вибачаючись, Сміт.
— Тим гірше. І якого дідька треба було так гатити мені в живіт?
— Задля колориту. І взагалі, навіщо бурчати, коли все так чудово спрацювало? — Сміт підійшов до Крамерового столу, взяв три записнички й сховав їх до кишені своєї куртки. — Час ушиватися звідси. Ви готові, містере Джонсе?
— І якомога швидше, — докинув Шаффер. — Нам треба встигнути на потяг, тобто на канатку.
— І це все, що вам було потрібно? — Крамер уже опанував себе і був досить спокійний, зосереджений. — Оці записнички і тільки?
— Майже все. Адже в них багато цікавих імен та адрес. У МІ-шість охоче перечитають їх перед сном.
— Розумію, — кивнув головою Крамер. — Але в такому разі ці троє — справді ті, за кого себе видають.
— Вони довго були під підозрою. На певних етапах проходження цінна інформація затримувалася або спотворювалась, менш важлива — надходила. Цілі два місяці ми шукали, де губиться і як спотворюється інформація, аж поки натрапили на відділи, контрольовані цими людьми. Але ми навіть не знали, скільки діє агентів — один чи кілька. З'ясувати це можна було, тільки простеживши за їхніми контактами зі своїми. Так і народилася ця ідея.
— То ви влаштували все це самі, капітане Сміте? — запитав Роземайєр.
— Яке це має значення? — байдужно відповів Сміт.
— Справді, це значення не має. Але щось інше — має. — Роземайєр втомлено усміхнувся. — Коли полковник Крамер запитав вас, чи ці записнички — все, що вам було потрібно, ви відповіли: майже. Тому можна припустити, що є ще одна мета. Чи не хочете ви сказати, що збираєтеся спіймати двох зайців відразу — запросити й мене піти з вами?
— Рейхсмаршале, — різко промовив Сміт, — я не маю наміру прив'язати вас до себе й потягнути за собою через Альпи. Я міг би примусити вас піти лише під дулом пістолета, але дуже боюся, що ви — людина честі, і власна шкура важить для вас менше, ніж безпека вашої країни. Тому коли я наведу на вас зброю і накажу встати й іти з нами, ніхто в цій кімнаті не матиме сумніву, що ви залишитеся в кріслі. Тож ми, на жаль, повинні попрощатися.
— Ви настільки ж люб'язні, наскільки й логічні, — гірко усміхнувся Роземайєр. — Шкода, що мені саме й не вистачило логіки, коли ми розмовляли з вами кілька хвилин тому…
— Що ж, це наше щастя, — погодився Сміт.
— Але ж… але ж полковник Вільнер?.. — запитав Крамер. — Начальник розвідки в Кессельрінга. Він же не…
— Заспокойтеся… Віллі-Віллі ні при чому. Він справді вірив у все, що казав, Він вважає мене найголовнішим подвійним агентом в Італії. Років зо два я підгодовував його фальшивою або застарілою інформацією. Перекажіть це йому, будь ласка.
— Потрійний агент, — терпляче пояснив Шаффер. — Це ще цікавіше, ніж подвійний.
— А Гейдельберг? — запитав Крамер.
— Я справді два роки провчився в університеті. На стипендію міністерства закордонних справ.
— Але я все ще не розумію… — Крамер покрутив головою.
— Шкодую, але нам час іти.
— Прочитаєте про все в моїх спогадах. Після війни, — додав Шаффер. Двері широко розчинилися. В них з'явилася Мері з «маузером» у руці.
Побачивши Сміта з Шаффером, вона з полегкістю зітхнула.
— Ти трохи забарилася, — суворо промовив Сміт. — Ми вже почали непокоїтись.
— Прошу вибачення, але я не могла втекти. Цей фон Браухіч.
— Не турбуйтеся, міс. — Шаффер зробив широкий жест рукою. — Я був тут.
— Нова дівчина, що прибула сьогодні ввечері! — спантеличено прошепотів Крамер. — Кузина тієї дівчини з…
— Атож, вона, — підтвердив Сміт. — Це вона довго допомагала мені робити послуги Віллі-Віллі. І саме вона сьогодні впустила нас сюди.
— Босе, — заклопотано