Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

— Ви надзвичайно поінформовані, капітане Шмідте. — Голос у Крамера звучав шанобливо.

— Капітане Сміте, полковнику. Я живу Смітом, дихаю Смітом, зрештою, я став Смітом. Зв'яжіться по радіо із штабом фельдмаршала Кессельрінга в Північній Італії. З начальником його військової розвідки.

— З нашим спільним знайомим? — запитав Крамер.

— З колишнім випускником Гейдельберзького університету, — кивнув головою Сміт. — З полковником Вільгельмом Вільнером. З Віллі-Віллі, — усміхнувся він.

— Ви знаєте й це?! Тоді навіщо ж із ним зв'язуватися!

— Адмірал Канаріс вважав би за потрібне зробити це.

— Ви знаєте й мого начальника? — Голос Крамера зробився ще м'якшим.

— Самоповага підбиває мене сказати «так», а скромність і правдивість змушують відповісти «ні», — з прямодушною усмішкою промовив Сміт. — Я лише працюю на нього.

— Я вже переконався, переконався без жодного сумніву, — промовив Роземайєр. — Але зробіть, як він каже.

Крамер узяв трубку, зв'язався з радіостанцією і став терпляче чекати. Сміт розслабився в кріслі, тримаючи сигару в одній руці, коньяк у другій. Вартовий весь час уважно стежив за трьома чоловіками на канапі, зрідка позираючи й на Шаффера. Ці четверо сиділи із скам'янілими обличчями. Роземайєр та Джонс також якщо й думали про щось, то жодною мірою своїх думок не виказували. Тільки Анна-Марі, яка так до кінця й не зрозуміла, що ж відбувається, раз у раз усміхалася. Лише вона весь цей час ходила по кімнаті. Сміт поманив її пальцем і показав на порожню чарку. Цього було досить, щоб Анна-Марі з чарівною усмішкою слухняно піднесла йому нову наповнену по вінця чарку. Сміт приязно всміхнувся у відповідь. Але поки Крамер чекав зв'язку, ніхто не промовив ані слова.

Задзвонив телефон.

Крамер підвівся і, перемовившись кількома фразами з телефоністами, сказав:

— Полковник Вільгельм Вільнер? Друзяко Віллі-Віллі, як тобі ведеться? — Привітавшись із Вільнером, Крамер перейшов до справи: — У нас тут агент, який каже, що знає тебе. Капітан Джон Сміт. Чи ти… А, то ти з ним знайомий? Добре, добре. — Помовчавши, він повів далі: — Ти можеш описати його?

Крамер уважно слухав, дивлячись на Сміта Раптом він одвернувся, і Сміт мусив підвестися й стати перед ним.

— Дайте ліву руку, — наказав Крамер. — Так, немає пучки на мізинці… Що-що на правому передпліччі? — Сміт, не чекаючи прохання, оголив передпліччя. — Так, два паралельні рубці на відстані трьох сантиметрів один від одного… Що?.. Сказати йому, що він — зрадник?..

— А йому скажіть, що він — ренегат! — розсміявся Сміт.

— А ти — ренегат, — сказав Крамер у трубку. — Шамбертен, кажеш? Спасибі, спасибі. На все добре, друзяко. — Він поклав трубку.

— Ми обидва віддаємо перевагу французьким винам, — пояснив Сміт, ніби вибачаючись.

— Наш головний подвійний агент у Середземномор'ї, — захоплено сказав Крамер. — А я нічого про нього й не знав!

— Мабуть, тому він і є тим, ким є, — сухо промовив Роземайєр.

— Я щасливий. — Сміт знизав плечима й швидко проговорив: — То як мої вірчі грамоти?

— Бездоганні! — вигукнув Крамер. — Бездоганні!

— А як щодо вірчих грамот для трьох наших друзів? — похмуро запитав Сміт. — Як ви знаєте, Крістіансен, Томас і Каррачола — справжні Крістіансен, Томас і Каррачола, — працюючи на…

— Про що, на Бога, ви говорите? — закричав Крістіансен з обличчям, перекривленим від злості. — Справжній Крістіансен…

Гартманів кийок опустився йому на голову, і він осів на підлогу.

— Його попереджали, — похмуро кинув Крамер. — Сподіваюся, ви били не надто сильно, Гартмане?

— Відрубався хвилини на дві, — заспокійливо відповів сержант.

— Гаразд. Гадаю, нам більше не заважатимуть, капітане Шмідте…

— Сміте, — ще раз поправив Крамера Сміт. — Отож, як я вже казав, працюючи на британську контррозвідку, вони не лише забезпечили глибоку інфільтрацію таємної служби Німеччини в англійську шпигунську мережу на континенті, а й самі створили першокласну мережу наших агентів в Англії — надзвичайно цінну мережу, і про це добре знає адмірал Канаріс.

— Це не моя парафія, — сказав Крамер, — але дещо, звісно ж, я знаю.

Сміт холодно скомандував:

— Устаньте, негідники, й сядьте до столу. Сержанте, подайте руку тому хлопцеві на підлозі. Здається, він приходить до тями.

Розгублені, сповнені відчаю Каррачола й Томас підійшли й сіли за стіл. Невдовзі до них приєднався все ще приголомшений Крістіансен. Сержант постояв за ним рівно стільки, скільки треба було, щоб переконатися, що він не випаде з крісла, і знову зайняв своє місце вартового.

По другий бік столу Сміт помахав трьома записничками, що їх принесла Анна-Марі. Потім дістав власного, перехопленого гумкою записничка й поклав його на столик поруч із Крамером.

— Якщо вони — ті, за кого себе видають, — тихо промовив Сміт, — то логічно було б сподіватися, любий Крамере, що вони зможуть написати імена й адреси наших агентів у Великобританії, а також Імена перевербованих нами англійських шпигунів на континенті. Чи не так? — Він значуще замовкнув. — А тоді ми звіримо ці списки з оригіналом у моєму записничку.

— Справді, — задумливо промовив Крамер, — це відразу все з'ясувало б. Прекрасна ідея, капітане Шмідте… тобто Сміте. — Він переможно всміхнувся. — Але скажіть, капітане, список агентів, — він показав рукою на записничка, — тобто те, що ви носите його при собі, чи це не порушення інструкцій?

— Звісно ж, порушення. Але інструкції можуть бути порушені лише з відома того, хто їх затверджував. Невже ви гадаєте, що я сам міг на таке зважитися? Адмірал Вальтер Канаріс зараз має бути в своєму берлінському кабінеті. — Сміт кивнув головою в бік телефону.

— За кого ви мене маєте? — Крамер усміхнувсь, тоді повернувся до трьох за столом. — Ви все чули?

— Тут якесь жахливе непорозуміння… — розпачливо проговорив Каррачола.

— Схоже, що так, — перебив його Крамер.

— Ми зовсім не ставимо під сумнів те, ким є капітан Сміт, — майже простогнав Каррачола. — Жодною мірою більше не ставимо. Але тут якась неймовірна