Рушниці Авалона - Роджер Желязни

На цей раз я вирішив атакувати Колвір не з півдня, а з півночі. Я розбив загін на батальйони, і кожен солдат знав, що йому робити і яку позицію зайняти, коли ми підійдемо до Вічного міста.

Ми зробили привал, щільно поснідали і продовжували йти вперед, а блакитне небо потемніло, зовсім як в Амбері. Кам'яниста рівнина закінчилася; на чорній родючій землі росла зелена трава, цвіли кущі, похитували гілками дерева. Повітря було свіже і прозоре.

До вечора ми дійшли до Арденського лісу і розбили табір біля дерев-велетнів, виставивши потрійні караули. Ганелон, який вирядився в костюм кольору хакі й начепив берет, довго сидів зі мною поруч, вивчаючи карти місцевості, які я йому креслив.

До Колвіра залишалося близько сорока миль.

Вантажівки піддалися декільком трансформаціям але в кінці кінців перестали заводитися. Ми зіштовхнули їх у яр, прикрили гіллям і, розподіливши патрони і продовольство між солдатами, продовжили шлях.

Я вирішив іти через ліс, який знав як свої п'ять пальців. Дорога, природно, ставала довшою, але була безпечнішою. За весь день ми не побачили нікого, крім лисиць, оленів, зайців і білок. Вдихаючи п'янкі аромати, дивлячись на смарагдово-зелені з вкрапленнями золота стовбури дерев, я згадував більш щасливі часи. Перед сходом сонця я забрався на одного з лісових велетнів і подивився в бік Колвіра. Над деякими його піками бушувала гроза, над іншими — висів густий туман.

На наступний ранок ми зіткнулися з одним з патрульних загонів, і було незрозуміло, хто кого застав зненацька. Пальба почалася відразу ж. Я зірвав голос, гукаючи, щоб припинили стріляти без толку, але кожному не терпілося випробувати зброю на живій мішені. У патрулі було чоловік двадцять, і ніхто не вийшов живим. З нашого боку втрат не було, лише один солдат помилково поранив іншого, а може, він сам себе поранив — я так і не розібрався в цьому інциденті. Шуму ми наробили багато, і я наказав рухатися якомога швидше, тому що боявся, що поблизу можуть бути інші патрульні загони.

До вечора ми покрили досить велику відстань і крізь просвіт дерев побачили гори. Над їх піками все ще висіли грозові хмари. Волохаті істоти були сп'янілі першою перемогою і довго не могли вгамуватися.

Весь наступний день ми йшли, не зупиняючись, успішно уникнули зіткнень з двома загонами і розбили табір на висоті півмилі над рівнем моря. Стояв туман, хмари згустилися, віщуючи штормову погоду. У цю ніч я спав погано. Мені снилася Лорен і палаюча голова кішки.

Ми продовжували рухатися так само швидко, як напередодні, і дорога все час йшла в гору. Вдалині гуркотів грім, повітря було насичене електрикою.

Проходячи вузьким звивистим перевалом, я несподівано почув ззаду якісь крики, а потім збройові залпи. Підбігши до останньої колони, я побачив юрбу солдатів, серед яких вже був Ганелон. Вони дивилися на землю і збуджено перемовлялися.

Я підійшов до них і не повірив своїм очам. Ніколи ще це чудовисько не з'являлося так близько від Амбера. Мерзенна тварюка, приблизно дванадцяти футів у довжину, з людською головою на левових плечах, смикалася в передсмертних судомах, притискаючи широкі, як у орла, крила до закривавлених боків і судорожно посмикуючи хвостом, схожим на скорпіоновий. Колись я бачив Мантікор на острові в південному морі, і при одній згадці про неї відчував почуття огиди.

— Вона розірвала Ролла на шматки, вона розірвала Ролла на шматки, — весь час повторював один із солдатів.

Останки Ролла лежали кроків за двадцять. Ми прикрили його брезентовим плащем і завалили камінням. Ця смерть послужила нам хорошим уроком. Люди мовчазно продовжували шлях, насторожено дивлячись по сторонах.

— Ну і ну, — сказав Ганелон, крокуючий тепер поруч зі мною. — цікаво, ця мерзота володіє людським розумом?

— Не знаю.

— У мене виникло якесь дивне почуття, Корвін. Як ніби повинно статися щось страшне. Точніше я не можу висловити словами.

— Розумію.

— Ви теж це відчуваєте?

— Так.

Він кивнув.

— Може, на нас діє погода, — додав я.

Він знову кивнув, але не так впевнено, як в перший раз.

У міру нашого сходження на гору небо темніло все більше, і грім гримів, не без його участі. Здійнявся сильний вітер, заблищали блискавки. Важкі маси хмар опустилися на гірські вершини. Над ними виднілися чорні силуети, схожі на птахів.

Ближче до вечора на нас напала ще одна Мантікора, а за нею — зграя птахів з дзьобами гострими, як леза бритв. Ми прикінчили всіх, не втративши більше жодної людини, але з кожною годиною моя тривога зростала.

Хмари збиралися, вітер посилювався. Стало зовсім темно, хоч сонце ще не сіло. У повітрі стояв такий туман, що не було чим дихати. Чоботи ковзали по мокрому камінню.

Через чотири милі, опинившись на висоті в кілька тисяч футів над рівнем моря, ми розбили табір на кам'янистому схилі гори і виставили вартових. Не видно було ні зги, лише блискали блискавки. Грім гримів, як оркестр, що грає похоронний марш. Температура повітря різко впала. Якщо б не відсутність дров, я ризикнув би і дозволив розпалити багаття. Ми сиділи на холодних каменях, закутавшись у плащі, і чекали невідомо чого.

Мантікори напали на нас через кілька годин — безшумно і стрімко. Ми втратили шість осіб і знищили шістнадцять тварюк. Я навіть не знаю, скільком вдалося втекти. Перев'язуючи рани солдатів, я проклинав Еріка, дивуючись, з якого Відображення він викопав цих страшних створінь.

Туманним сірим ранком (більше схожим на вечірні сутінки) ми рушили в дорогу до Колвіру і, пройшовши п'ять миль, повернули на захід. Я йшов одні з трьох маршрутів, якими можна потрапити в Амбер — найбільш вдалим, з моєї точки зору. Під безперервний гуркіт грому ми дісталися нарешті до великого плато, від якого починалася дорога в Гарнатську долину.

Коли я в останній раз її бачив, вона являла собою похмуру картину, а зараз і зовсім справляла жахливе враження. Чорна дорога тягнулася по ній, уже доходячи до низу Колвіра. По всій довжині, куди б я не подивився, кипіла битва. Вершники збивалися, коні падали, загони піхоти наступали, стикалися, відкочувалися назад. Чорні птахи, як пластівці попелу, пролітали над їх головами.

На такій великій відстані я не міг розглянути, хто з ким б'ється. На якусь мить мені спало на думку, що Блейз залишився живий і напав на Амбер.

Я швидко зрозумів, що помиляюся. Загони атакуючих йшли із заходу, по Чорній Дорозі. І тепер я чітко бачив, що їх супроводжували