Заборонена кімната - Фред Унгер

— Ага, — промовив я. — Все ж таки не Фосс.

Стала перед дзеркалом і всміхалася, причепурюючи зачіску. Її посмішка мені не сподобалася: вона була надто невинною для того, щоб справді бути такою.

— Звичайно, ні, — іронічно сказала вона. — Невже гадаєте, що ми такі наївні?

Знову посміхнулась, взяла свою сумочку і попрямувала до Франкової кімнати. Я кинув своє пальто на вішалку і поспішив за нею.

Франк виявився стриманішим за мене. Він лише трохи звів брови, потім всміхнувся, підвівся і зустрів Клер люб'язніше за адміністратора «Едему».

— Дуже мило з вашого боку, що вирішили завітати до мене!

І підсунув до неї крісло.

— Ваш приятель, — заперечила Клер, — зовсім іншої думки.

— Мій приятель Фосс страждає на розлиття жовчі, і це його іноді робить дратівливим.

— Не турбуйся! — сказав я. — Мадемуазель Клер чудово інформована. Вона вже вичитала мені за нечемність, несумісну з моїм званням.

Тим часом Клер умостилась у кріслі і натягла спідницю на коліна. Однак її ноги було добре видно, і це було приємне видовище; спідниця також вигідно підкреслювала її фігуру. Взагалі вона мала дуже привабливий вигляд.

— Якщо ви запропонуєте мені віскі, — звернулася вона до Франка, — то не відмовлюсь.

Франк мовчки подався до шафи, витяг келих, поставив перед Клер. Потім підсунув до неї пляшку та сифон. Клер налила собі з пляшки, на сифон уваги не звернула. Підвівся Арчі, обнюхав її чобітки, чхнув і поклав голову їй на коліна. Клер попестила його, Арчі закрутив хвостом. Я свиснув, він глянув на мене і закрутив ще дужче. Іноді Арчі зовсім втрачає інстинкт.

Зрештою я відклеївся од дверей і сів біля рояля. Франк теж сів. Клер дудлила віскі і шепотілася з Арчі. У шибки періщив дощ, у складених перед будинком пустих бочках гудів вітер.

— Затишно вам тут, за містом? — запитала Клер.

Франк посміхнувся.

— Принаймні дешево.

— Але ж ви непогано заробляєте.

— Лише з точки зору мого шефа.

— А твори?

— Нічого не дають.

Мене вражало, звідки у Франка отой спокій: я б давно викинув її за двері. Звичайно, це не прості відвідини — у таку негоду й Арчі не виженеш надвір.

Клер налила собі ще.

— Мені відомий дехто, — сказала побіжно, — хто зацікавився вашою останньою пісенькою. Маю на увазі «Ніч літнього сонцестояння».

— Хто ж саме?

— Ви знаєте про рекламне агентство «Шнайдер»?

— Лише з назви.

— Мене уповноважили запропонувати вам дві тисячі марок. І довгострокову угоду.

— На що?

— На всі права щодо цього твору.

— Ні, — сказав Франк. — Адже ви прийшли купити щось інше.

Вона помітно роздратувалася.

— Але ж це цілком серйозно…

— Так. Розумію.

— А для мене не знайдеться пропозиції? — поцікавився я.

Клер зміряла мене холодним поглядом.

— Про вас побалакаємо пізніше.

— Пісеньку продати не можу, — повільно вимовив Франк. — Уже надіслав.

— Кому?

Він лише всміхнувся.

— Дурень, — сказала Клер.

— Можливо…

— Здається, — вела вона далі, — у вас взагалі склалося хибне уявлення…

— Про що?

— Самі знаєте.

— Тоді, — відповів Франк, — мені справді дуже шкода. Бажаєте ще віскі?

Вона підвелася.

— Гадаю, згодом вам доведеться ще більш пошкодувати. Коли минає термін вашої угоди з «Едемом»?

— За чотири місяці.

Клер уже натягувала рукавички, проте робила це дуже повільно.

— Головний адміністратор уже давно гострить на вас зуби, — промовила вона. — І поширює брудні плітки. Тому треба бути трохи обережнішим. — Посміхнулася. — Але, на жаль, він дурень: не міг збагнути, чому саме я вступилася за вас.

— Дуже люб'язно.

— Не варт завжди пробивати головою стіну, — вела Клер далі, поглянувши на мене. — Іноді стіни бувають занадто товстими.

— Це афоризм Льокі? — спитав я.

— Такого не знаю.

— Але я знаю.

— Що ж, — просичала вона, — щастя вам це не принесе.

І пішла.

— Дуже мила пропозиція, — сказав я. — І досить прозора. Шкода, що я не вмію писати музику.

Але Франк лишався серйозним.

— Я б дуже радів, якби цих відвідин зовсім не було.

— Але ж ти міг заробити цілу купу грошей!

— За кого ти мене маєш? — Він налив собі віскі, проте не випив, замислився. — Хотів би знати, хто наслав її на нашу голову.

— Льокі. Хто ж інший?

Він знизав плечима.

— Так я це з'ясую, — кваплячись, промовив я. — Бувай. Подзвоню пізніше.

— Лексе, не роби дурниць!

Хотів затримати мене, та я був уже за дверима.

Клер поверталась головною дорогою; це я побачив по слідах. Навряд чи вона вже далеко: на таких високих підборах важко і по рівному ступати.

Через кількасот метрів побачив попереду її парасольку. Вона виставила її вперед, захищаючись від вітру, і повільно йшла, раз у раз стрибаючи через калюжі та оступаючись. Я непомітно переслідував її. Щоправда, двічі вона озирнулася, але я був насторожі і вмить ховався за купами брухту.

Біля головного