Заборонена кімната - Фред Унгер

Тим часом дядечко Магнус забрав у Кріс туру і повеселішав.

— Добре. Якщо вам потрібний отой Уден… Хто з прокурорів займається його справою?

— Доктор Бендер, — відповів я.

— Ага, оцей, — пробурмотів він. — Гаразд…

Кріс штовхнула мене ногою, її очі задерикувато виблискували. Потім вона поставила дядечку мат, бо він прогледів іншу пастку.

За десять хвилин дядечко дав нам зрозуміти, що мусить працювати. Кріс склала шахи, я хотів розпрощатися. Але вона запротестувала.

— Куди це тобі поспішати?

А мене нестримно тягло до тих головоломок, якими я сьогодні вранці наповнив свій кошик для паперів. Дядечкова розповідь додала до цієї мозаїки чимало нових камінчиків: Хайнке-Штудер, «Шнайдер», Цахойс, «Девріент і К°», поміж ними і Кріс. Всі вони поки що лежали окремо, але колись я складу-таки з них суцільну картину.

— Якихось півгодинки в тебе знайдеться, — заявила Кріс.

Піднялися на другий поверх. То були володіння Кріс: дві кімнати, ванна, сад на даху. Більша з кімнат була умебльована лише килимами, картинами та низенькими кушетками. Завіски на вікнах були червоними, килими та кушетки — чорними, як антрацит. У всьому було видно ознаку смаку Кріс, а смак цей був дещо оригінальний.

— Страшенно вдячний за допомогу, — сказав я, — та було б непогано, якби ти мені пояснила, чому це зробила.

Сидячи навпочіпки біля маленького пересувного бара, де в пляшках зберігалися різні чарівні напої, Кріс щось змішувала у високих келихах.

— Бо хочу, щоб ти врешті-решт зайняв належне тобі місце, — відповіла вона.

— Місце принца-консорта?

— Хай так, якщо тобі подобається. — Вона підвелася і підійшла до мене з келихами в руках. — Якщо ти забажаєш, я багато чого можу зробити для тебе.

Я взяв у неї келих, понюхав.

— Шампанське з шеррі. Як тобі не соромно! Хочеш отруїти мене?

Вона стисла губи і раптом стала дуже схожою на свого батька. Це їй не пасувало: дівчину з довгими стрункими ногами та очима сарни навряд чи прикрасить хом'яча морда.

— Бачу, ти дужо задоволений із своєї ролі enfant terrible[7].

Я засміявся.

— «Що маю я у спадщину від батька…», як казав Гете. Це погляд дядечка, не мій.

— А твій?

— Зараз у мене немає поглядів. У мене є начальство.

Кріс зморщила ніс.

— При мені тобі не потрібна твоя машкара, — сказала вона. — Не забувай, що ми колись разом копирсалися у ящику а пісочком, тому я знаю тебе краще, ніж будь-хто. До речі, тоді ти не був таким огидним.

Трохи розлючена, вона походжала по кімнаті. Штани щільно обтягували її стегна. Сьогодні вона була дуже принадною. Спробував уявити собі, яка вона у ліжку: байдужа, немов колода, або божевільна від жаги. Непомітно вилив свій напій у вазу з квітами.

— Я можу піти?.

— Не будь грубіяном, Лексе! Гадаєш, я даром допомогла тобі?

Кріс стояла біля дверей, руки в кишенях, зухвала і неприступна. І раптом усміхнулася. Жорстка зморшка біля рота зникла. Закинула голову, губи її розтулилися. Мені часто доводилося спостерігати цю моментальну разючу зміну в ній, але віри їй я не йняв.

— Чого ж ти хочеш?

Вона все всміхалася.

— Кавалера, який супроводжував би мене. Ніхто не мав часу для мене. Хоч ти зглянься на бідолашну стару дівку, яка так про тебе піклується.

Я наморщив лоба. Кріс зовсім не та жінка, біля якої я бажав би упадати, особливо сьогодні. До того ж не міг скривдити Поллі.

— Сьогодні діла не буде, — сказав я. — Це точно.

— Ні, — заблагала вона. — Дуже прошу, Лексе!

— Чом саме сьогодні?

— Збереться стареча, — пояснила вона. — Фассбендер-старший та компанія. Один гладкіше та старіше за іншого, А дедді хоче, щоб я грала роль хазяйки, тобто підтримувала розмову, пригощала, посміхалась, говорила милі речі… Пхе! Врятуй мене від цього, Лексе! Будь молодчиною!

— Залюбки, але в мене справді немає часу. Уже обіцяв.

Вона надула губи.

— Знову твій єврейчик?

— Кріс!

— Гаразд, вибач. Скажи йому, що ти сьогодні не зможеш. А то я справді розсерджуся на тебе.

Я заклав руки за спину.

— З Франком домовитися було б неважко. Та це не він. Дама.

— Поллі?

Я кивнув.

— Нехай сидить вдома.

Я похитав головою.

— Вклепався?

Знизав плечима. Вона розсміялася.

— Лексе, ти просто чудовий! Знаєш, що я тобі ще скажу?

Звичайно, я не знав.

— Колись ми поберемося. Що ти про це думаєш?

Все ж таки вона відпустила мене, навіть змінила гнів на милість.

У квіткарні біля головного вокзалу я придбав велетенський букет червоних троянд. Це влетіло мені у копійчину, і я згадав, що й досі маю при собі гроші, одержані від Наеглі. Поклав квіти у машину і поїхав до «Едему».

День згасав, хоч сутінки ще не спали. В холі готелю, з