Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

підніметься туман, а коли він нарешті піднявся, виявилося, що смерть Маттео дуже несприятливо змінила настрій лакеїв у червоних лівреях; слуги, яких Петр після свого звільнення із Српно вперше побачив на бенешовському тракті і які слухняно охороняли графську карету справа й зліва, трималися тепер осторонь, з’юрмившись довкола Йоганна, що, як виявилося, ними верховодив. Коли Джованні наказав рушати далі, слуги спершу навіть не поворухнулися, а візник, якому було довірено правити каретою, сів на припряжного коня тільки після того, як Йоганн дав на те мовчазну згоду.

Аж до цього моменту Джованні з Петром трималися на чолі процесії, але тепер, не змовляючись, їхали останніми, позаду слуг, і, напружившись, пильно стежили за поведінкою чолов’яг у червоних лівреях; і тільки-но котрийсь із них обертався чи крутився на місці, вони відразу ж сягали по свої пістолі.

Лише через дві години повільної їзди трясовини змінилися горбистою місцевістю, полями й луками, які забігали в ліси. Юнакам відлягло від душі, їм навіть здалося, що червоні спини перед ними теж розслабилися; якщо слуги й справді замишляли якусь пакость, то, очевидно, поки була нагода, не знайшли в собі для цього достатньо відваги, а тепер, коли довкола знову був твердий грунт, раділи, що диявольська спокуса минула.

– Коли дістанемось до Відня, доведеться їх розрахувати, – пошепки сказав Петр Джованні. – Скільки їм платив твій батько?

– Не знаю, – знизав той плечима.

– А скільки в тебе грошей?

– Я зостався, як рак на мілкому.

– То як же ти збираєшся подорожувати далі?

– Падре, – відповів засмучений Джованні, – якщо я маю право осуджувати його світлу пам’ять, припустився тієї помилки, що відмовлявся говорити зі мною про свої фінансові справи. А в дорогу падре, – з міркувань безпеки, – ніколи не брав багато грошей. Я пам’ятаю, що коли ми шість років тому їхали до Чехії, він зупинявся дорогою в різних банках і там йому завжди виплачували стільки, скільки він бажав. Не знаю, як це в нього виходило, але в мене тоді склалося таке враження, що люди даремно ганяються за грішми – досить удатися до найближчого банкіра, і той дасть їх тобі стільки, скільки ти забажаєш.

– Це враження було трохи викривлене, – зауважив Петр. – Мабуть, твій батько мав акредитиви цих банкірів. Де ці акредитиви?

– Не знаю, – відповів Джованні. – Він носив при собі капшук дукатів, але паперів – ніяких.

– А в його сідлі не було нічого?

– Не знаю, – знизав плечима Джованні.

– А де те сідло?

Джованні, залившись рум’янцем аж по самі вуха, похнюпив голову.

– Де те сідло? – повторив Петр.

– Під час сутички з розбійниками в Маттео лопнула попруга чи ще щось, – зітхнув Джованні. – І я дозволив йому взяти батькове сідло.

– Damned, – сказав Петр. – Mille tonneres de nom de Dieu. Himmelhergott, das ist ja zum Kuckuck holen.[31]

– Лайся по-італійському, – благально мовив Джованні.

Петр задовольнив його прохання й зіпонув:

– П….. M……

Джованні затулив собі вуха, бо вираз, який ужив Петр, був нестерпний для тонкого слуху освіченого італійця.

Поки юнаки так розважалися, лакеї почали зупинятися й, розтягнувши роти від вуха до вуха, задоволено стежили за сваркою молодих панів.

– Уперед! – гарикнув на них Петр і витягнув із ранця перед сідлом обидва пістолі. – Перший, хто обернеться, дістане кулю в лоб!

Поїхали далі. Петр уже не випускав пістолів з рук. Червоні спини лакеїв знову напружились і застигли.

– Вибач мені, Петре, – прошепотів за хвилину пригнічений Джованні. – Я справді ідіот.

– Ми обидва ідіоти, – відповів Петр. – Про ці акредитиви нам треба було подбати, ще коли ми сиділи в тій Льготі. Але коли ти заполонений думкою про завоювання світу, то з-під твоєї уваги випадають такі дрібниці, ось у чому заковика. Знаєш, про що я думав, поки ми в’їхали в ту трясовину? Що найбільший ворог людства – це папа. Як здобудемо владу, його першого треба буде приборкати й поставити навколішки. Потім об’єднаємо Італію, а тоді вже Європу. Карамба, якби я не просидів майже півтора року в Српно, то вже далеко просунувся б уперед.

– Стули писок, – урвав його Джованні. – Думай про те, що нам робити зараз, сьогодні, негайно.

– Зараз нам треба доїхати до Відня, продати там карету і всі речі, розрахуватися з лакеями і негайно їх звільнити, – сказав Петр.

– Про це подбає дядечко Otto, – сказав Джованні й знову повеселів, як дитина. – Цей тямить у таких речах, він знає, скільки платять лакеям, а може, й за карету з усім мотлохом викладе кругленьку суму, бо грошей у нього як полови, і йому навряд чи захочеться мене ошукати, а коли ми все перевіримо, то, можливо, ще виявиться, що цих акредитивів взагалі не було в сідлі, а що падре заховав їх у кареті, наприклад, у скриньці на коштовності, чи ще десь. Оглянемо, коли все заспокоїться, найкраще в маєтку Гайнесбургів, а якщо нічого не знайдемо, дядечко Otto закине за мене добре слівце перед віденським банкіром, щоб той дав мені грошей і без акредитива. Ну, а якщо ні, то вторгованого нам вистачить, щоб доїхати до дядечка Танкреда. Не журися, Петре, ми врятовані!

– Справді? – запитав Петр.

– Справді, – відповів Джованні. – Скажи, ти хоч уявляєш, скільки всякого добра ми веземо з собою? В самій тільки скриньці на коштовності, крім усього іншого, лежить перстень Чезаре Борджіа з