Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Ви жебрак, вельможний пане, але у вас, либонь, знайдеться щось для вбогих сиріток, – регочучи, сказав верхівець з пов’язкою на оці; та це були його останні слова й останній сміх, бо Петр, ані секунди не вагаючись, вихопив обидва пістолі, які були застромлені в кобурах перед його сідлом, і вистрелив йому просто в груди; майже одночасно випалив він із другого пістоля в грабіжника, який підкрадався до нього з лівого боку; в ту хвилину вже й граф Гамбаріні зірвав з плеча свою знамениту рушницю Броккардо й вистрелив у гущавину, звідки саме вилазив гевал із кривим ножем у зубах, відтак шпурнув її на землю, щоб не заважала, й вихопив шпагу; оголив шпагу й Петр; проштрикнувши горлянку іншому негідникові, він, пригнувшись до шиї свого коня, наче смерч, налетів на розбійників, які тримали під пістолями людей з графового ескорту, прохромив одного з них й, ухилившись від кулі, яка все-таки обпекла йому щоку, руків’ям своєї шпаги вибив око ще одному напасникові. Джованні, розчервонілий від збудження й страху відстати від свого спритного друга, приострожив коня й притьмом кинувся за Петром, загрозливо розмахуючи рапірою, в криваву січ, яка зав’язалася з правого боку карети, коли бовдури в червоних лівреях нарешті отямилися від переляку й схопилися за пістолі, застромлені в кобури біля їхніх сідел.
Ох, що тут діялося! Скільки подій може статися за такий короткий час! Як змалювати й осягти хвилину, коли відбувається десять подій воднораз, і всі вони важливі й вирішальні для наступних годин, днів і років? Ось Джованні збив під копита свого коня пішого грабіжника, котрий саме розмахнувся, щоб увігнати Петрові в спину вістря свого списа, тим часом як Маттео, бородань із Таранто, голіруч, бо він уже вистріляв усі набої, душить розбійника, теж неозброєного; той випустив шпагу з пораненої правої руки, а лівою силкується схопити брамника попід бородою за горлянку; при цьому сполохані коні обох душогубів кусають один одного вищиреними зубами; серед цього смертовбивства гримлять постріли, валують клуби їдкого диму, і коні іржуть, і звиваються дибки, і б’ють у повітрі копитами, а трохи віддалік… що діється віддалік? Щось несусвітне діється віддалік: граф Гамбаріні, утлий, але хоробрий, обороняється від двох верхівців, які напосідають на нього, вимахуючи турецькими шаблями; він тримається стійко, хоч і поранений у ліве плече, але, мабуть, легко, бо не відступає й не занепадає духом; і Петр поспішає йому на поміч і пробивається до нього саме в ту мить, коли граф устромив одному з двох харциз у черево свою рапіру, та поки він її витягував, другий завдав йому удару трохи вище правої скроні, й граф звалився з коня. Але тут уже Петр настигає негідника блискавичним ударом своєї зброї й проштрикує його наскрізь, наче шпигувальною голкою, на якусь часточку секунди випередивши Джованні, який хоче встигнути скрізь і опиняється поруч батька; не здатний уже нічим допомогти йому, він зіскакує з коня й, сповнений синівської любові і тривоги, турботливо опускається перед батьком навколішки. В цю хвилину сутичка, яка щойно розпочалася безсоромним реготом розбійників і двома пострілами з Петрових пістолів, закінчується, харцизи, уцілілі в цій січі, знову зникають у лісі й збираються в своїх смердючих лігвах десь під виверненими пнями, довкола обгризених кісток та капшуків з награбованими дукатами й грошами, щоб зализати рани й проклясти своє паршиве, небезпечне, безславне й неприбуткове ремесло – все скінчилося, сьогодні вони відвоювалися, мертві тихо лежать на шляху, і вітер знову спокійно шумить у кронах темного лісу.
Перемога над розбійниками була така несподівана й така переконлива, що, крім самого графа, ніхто з його дружини не дістав навіть подряпини. Обмивши і про всякий випадок перев’язавши йому рану, яка виявилася несмертельною, бо черепну кістку не було пошкоджено, але достатньою для того, щоб викликати глибоку непритомність, графа поклали в карету якомога зручніше на мішки, клумаки і скрині й рушили далі в тому самому порядку, що й раніше, з тією лише різницею, що попереду поруч із Джованні тепер їхав Петр, який замість прямувати далі до Праги, вирішив, що буде правильніше й природніше, коли він ще трохи супроводитиме пораненого графа і Джованні.
Вони рухалися дуже повільно, щоб погойдування карети не зашкодило пораненому, і тільки надвечір виїхали з темного лісу на широкий простір, мертвотно-порожній і сумний тієї похмурої грудневої пори, який оживляли лише клапті туману, що ними бавився вітер. До того ж почався дощ – не сильний і не слабкий, але такий, що псував настрій. Петр час від часу спішувався і йшов подивитися на графа; той усе ще не приходив до тями, але розмовляв, маячив, викрикуючи незнайомим італійським діалектом якісь гнівні протести. Так вони доплуганилися до села, дуже великого, розтягненого вздовж шляху одним рядом осель і садів; на щастя, там виявився пристойний, старовинного вигляду заїзд; у каміні палав вогонь, а по-материнському люб’язна господиня, забачивши карету з гербом на дверцятах, слуг у лівреях та пораненого чужинця-пана, трохи не розірвалася від запопадливості й відразу ж розпорядилася перенести графа до найкращого покою з ліжком під балдахіном і послала по лікаря, який, здається, ще живе в сусідньому селі й чудово знається на лікуванні травм та переломів, поєднуючи це з ремеслом цирульника.
Лікар приїхав на віслюкові пізно ввечері, коли вода, яку господиня заїзду звеліла поставити на вогонь, – бо лікарі й баби – повитухи завжди вимагають гарячої води, – двічі вихолоджувалася й двічі знову кип’ятилася.
– Рана, – заявив він, оглянувши графа, – нестрашна, але гарячка, спричинена нею, згубна; через те недужому треба пустити кров.
Він так і зробив, і до графа повернулася ясна свідомість, але він був дуже кволий і ледве повертав язиком. Сумно глянувши на обох юнаків, які сиділи біля його ліжка, на Джованні і на Петра, граф мовив:
– Я відчуваю,
