Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Ага, так, Філософський камінь. Так от, після смерті пана Янека імператор не припиняв розшуків цього Каменя, хоч вони були пов’язані з величезними руйнуваннями. Будиночок пана Янека, Петрового батька, він нібито наказав розібрати так грунтовно, що від нього зосталася тільки купа каміння, але й кожен із цих каменів він теж звелів розбити на шматки, чи не заховано в них щось усередині, а дерева в саду він звелів не вирубати, а повиривати з корінням, а самий грунт перекопати на глибину чотирьох ліктів; усе це, звісна річ, він довідався тільки з чуток, бо нині на тому місці вже стоїть новісінький будинок; коли ж нічого не знайшлося, цю купу порозбиваного каміння й клаптик розритої землі було продано з торгів у рахунок покриття боргів пана Янека; панові Войті було цікаво про все це довідатись, бо воно побічно стосувалося милого його серцю Петра, і через те він розпитував про це так докладно. А імператор, шукач великого розмаху, наказав перекопати й спустошити навіть маленький цвинтар, де було поховано дружину пана Янека, звелів зруйнувати церкву Діви Марії-заступниці, де, як подейкували, пан Янек незадовго до своєї смерті був на вранішній месі, і шинок, куди він після цієї меси зайшов випити пива. Здається, імператор створив справжню сітку шпиків, які обнюхали кожний крок, який пан Янек зробив в останні дні життя, перед своїм ув’язненням; ну а коли якийсь старанний тип пригадав, що пана Янека перед самою аудієнцією в імператора бачили у храмі святого Віта, він негайно послав туди зграю своїх нишпорок, і ті під його особистим наглядом заходилися руйнувати храм, розбивати кам’яну підлогу, відкривати гробниці, трощити вівтар, орган, казальницю і таке інше. Паламаря, який запротестував проти цього варварства, імператор наказав замкнути у вежі, а згодом до цієї вежі посадили всіх, хто відважився прошепотіти бодай одне словечко протесту проти такого бузувірства. Чи виривали при цьому комусь язика й виколювали очі, пан Войті не знає; достеменно відомо одне – життя в празькому Граді стало нестерпне, аж поки на допомогу не примчав терміново прикликаний імператорів брат, який у той час був недалеко – в Оломоуці на Мораві. Тільки він зміг приборкати нещасного божевільного, замкнувши його в вежі й водночас випустивши на волю всіх в’язнів, бо здебільшого це були невинні люди, кинуті за грати тільки з наказу імператора та його фаворитів без ніякого суду.
Почувши все це, пан Войті, мовляв, вирішив, що треба кувати залізо, поки воно гаряче, і поговорити з новим володарем, поки йому ще не набридло власне благодійництво, безсторонність і виправлення кривд. Він прождав два дні й дві ночі, перше ніж потрапив до нього, бо людей, яких осяяла така сама думка, було дуже багато, але результат, якого він досяг, – блискучий: імператорів брат власною височайшою рукою підписав декрет про звільнення Петра Куканя з Кукані та ще й додав до цього капшук дукатів на відшкодування збитків, що їх завдано Петрові.
– Але це означає, Петре, що ми розстаємося, – сказав розчулений пан Войті. – Іди, синку, ти вільний. Серце моє крається, бо я до тебе дуже прихилився, але нічого не поробиш, не залишу ж я тебе тут, як мавпу в клітці, тільки заради власної втіхи. Я буду про тебе згадувати, особливо коли зазирну до кімнати з ріжками й до бібліотеки, якій ти дав такий чудовий лад, а може, ти теж колись про мене згадаєш.
– І мені тяжко на серці, любий пане Войті, – відповів Петр, – бо я знаю, що хоч би куди пішов і хоч би куди звернувся, я ніде не зустріну такої людини, як ви, бо ви зуміли зробити так, що з в’язниці я виходжу з почуттям жалю. За це вам моя дяка й низький уклін, і нехай сприятливі події, які сталися, благотворно вплинуть і на ваше життя.
– Ну що ти, я не вірю в жодні тривалі сприятливі зміни, – зітхнув пан Войті. – Кожна нова мітла завжди добре мете, але як тільки імператорів брат оговтається в нас, він почне навісніти, можливо, ще дужче, ніж його попередник, і вежа одержить нових острожників, і нові фаворити присмокчуться до трону, обпиватимуться там і об’їдатимуться, ссатимуть і гладшатимуть, і все піде, як і раніше.
Пан Войті вручив Петрові дукати, які передав йому імператорів брат, подарував йому чудову кобилу, легкий, але міцний панцер, шпагу й два набиті пістолі, і Петр вирушив у дорогу, супроводжуваний двома парами заплаканих очей – пана Войті й Барушки, гарненької служаночки, яка, крім того, що терла йому спину, впродовж усього його перебування в Српно охоче і в повну міру своїх немалих можливостей утішала його в нещасті.
Він від’їздив до Праги легко й швидко, немовби бажав, – а він і справді бажав цього значною мірою, – бодай частково надолужити згаяний час, коли людство було позбавлене його, Петрової, участі в своїх безглуздих діях; певна річ, саме те й було ознакою безглуздості цих дій, що саме він, молода, здібна людина, – у цьому він не сумнівався, – наділений всіма можливими талантами, а головне характером, перед шляхетністю якого навіть графи шанобливо скидали капелюхи, – що саме він змушений був п’ятнадцять місяців скніти в провінційному замку, замість того щоб підійматися все вище й вище дорогою до успіху і могутності, які, – він у цьому теж нітрохи не сумнівався, – були визначені йому долею. Але ще не все втрачено, далеко не все. В Празі, як можна сподіватися, панують хаос і паніка, і там напевне все змінилося після його арешту; та коли людині вісімнадцять років, вона не забиває голову собі такими подробицями; хоч би що там сталося, думав він, а хтось із його давніх зичливців і знайомих напевне залишився на своєму місці, а далі буде видно.
Він саме їхав густим, темним – претемним лісом, коли раптом почув тупіт безлічі копит, який наближався з боку Праги. Перед закрутом дороги він завбачливо сховався в гущавину й став чекати, хто з’явиться з-за повороту – розбійники чи чесні люди, і побачив щось таке, від чого серце в нього тьохнуло, тобто людину, про яку саме думав, запевняючи себе, що в Празі неодмінно хтось із його давніх зичливців
