Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
Вони їхали не зупиняючись і, нарешті, дісталися до Відня.
Це місто, яке називалося також Юліобона або Флавіана, було невелике, але збудоване грунтовно й зразково чисте, бо будинки, розташовані поблизу Дунаю, свої стічні води відводили по трубах прямо в річку, а будинки, що стояли далі від берега, – в закриті помийні ями, так звані сенкрубни; свиней на вулицю тут не випускали. Укріплене воно, тобто місто, було валами й мурами, ровами, і насипами, і вежами, такими міцними, що свого часу вони легко витримали натиск лютих орд турецького султана, і йому з ганьбою довелось вертатися додому зі стома тисячами свого войовитого люду. Висока вежа єпископського храму святого Стефана вважалася головною окрасою й орієнтиром Відня, який, між іншим, у всьому, за винятком згаданих вище славетних пам’яток, був містом звичайним, із чотирма великими ринками; на одному з них продавали хліб, на другому – фрукти й коріння, на третьому – рибу, а на четвертому, так званому Новому, – зерно. Перед укріпленнями, як уже зазначалося, протікала річка Дунай, найширша, найглибша і найбистріша з усіх європейських річок, і через неї було перекинуто кілька дерев’яних мостів, найширший з яких вів до головної брами, що називалася Замковою, і який уславився тим, що кожного року, коли йшла крига, він не витримував, руйнувався й через усю Угорську землю нісся аж до самого Скіфського моря (тоді воно ще не називалося Чорним), куди впадає Дунай; кілька років тому на цьому злощасному мості загинув сам пан Йоахім із Градця, канцлер Чеського королівства.
Переїхавши по цьому мосту, безперечно, вже добре відремонтованому, Петр і Джованні знов очолили процесію і звідти безпомилково, оскільки Джованні добре тримав у пам’яті топографію Відня, дісталися на той просторий майдан перед єзуїтською колегією, на якому продавався хліб і найбільшою окрасою якого був розкішний палац родини барона Гайнесбурга, збудований в італійському стилі на взірець славнозвісного palazzo Diamanti[32] в Феррарі, з тією лише різницею, що замість мармурових, у формі діамантів обтесаних плит, якими було обличковано фасад палацу феррарського, тут, відповідно до скромних віденських масштабів, діаманти були тільки намальовані темно-коричневою і білястою фарбами на світлому тиньку; але й це було виконано напрочуд гарно. На жаль, радість обох мандрівників від того, що вони досягли першої проміжної мети своєї подорожі, була затьмарена тією обставиною, що всі вікна цієї чудової будівлі були закриті дерев’яними віконницями, від чого вона справляла враження порожнечі й запустілості, тим паче, що враження це посилювала ще й зачинена брама; навіть після того, як Джованні загрюкав у неї бронзовим калатальцем у формі голови тритона, будинок лишився тихий і мовчазний, і тільки після тривалого грюкання, яке Петр посилив такими могутніми ударами руків'їв своїх пістолів, що один із них вистрелив і пошкодив фігурку амура, котрий сидів на карнизі, в лівій стулці брами відчинилося заґратоване вічко й у ньому з’явилася частина, – бо вічко було маленьке, – розлютованого чоловічого обличчя – спершу око, а потім губи; віденським діалектом вони сказали щось про хуліганів, харцизяк і негідників, на яких він, той, хто говорив, нашле слуг, лакеїв і таке інше.
– Я – граф Гамбаріні, – упевненим голосом вимовив Джованні, – і хочу поговорити зі своїм дядечком бароном фон Гайнесбург.
Ці слова справили на чоловіка за вічком враження, хоч і приємне, але не таке вже сильне, щоб він притьмом відчинив браму й розсипався в запобігливих вибаченнях.
– О, ви помилилися адресою, – озвався він. – У даний момент пан барон у хурдизі і, як мені здається, сидітиме там досить довго, а що з ним буде далі, тільки один Бог відає.
– У якій хурдизі? – запитав Джованні, не зрозумівши цього жаргонного слівця.
– Я хотів сказати, що він у буцегарні, – виправився чоловік, який стояв за вічком.
– Де, де? – здивувався Джованні, все ще нічого не розуміючи.
– У тюрязі, хай йому біс, у холодній, за ґратами, – пояснив чоловік по той бік брами. – Але якщо хочете довідатись більше, то завтра тут відбудеться відкритий розпродаж усього його майна.
– Це неможливо! – вигукнув Джованні.
– Атож, пане графе, це справді неможливо, але це так, – відповів чоловік за брамою. – Я не відаю, за що його посадили, але кажуть, буцімто пан барон, даруйте на слові, крав.
– А де пані баронеса? – запитав Джованні.
– Пані баронесу від цього побив грець, – відповів чоловік за віконечком.
– О Боже праведний! Але ж це неможливо! – простогнав Джованні. – А як же баронеса Пепі?..
– Баронеса Пепі не знесла цієї ганьби, вистрибнула з вікна й забилася на смерть, – повідомив чоловік і грюкнув заслінкою вічка.
Державний переворот у Празі, видно, відкинув свою холодну й задушливу тінь і на це місто над Дунаєм.
– Sic transit gloria mundi,[33] – зітхнув Петр. – Здається, обидві родини, чия кров рівномірно тече в твоїх жилах, ускочили в халепу.
Приголомшений Джованні вийняв із кишені шовкову хустинку й осушив нею свої мокрі від сліз очі.
– Бідолашна Пепі! – зітхнув він. – Таким гарним іменням її назвали! Пепі… Але й це їй не допомогло! А які в неї були ніжні, прозорі руки! І як вона любила свого папужку, хоч його й хтось зіпсував, навчивши вимовляти вульгарні слова. Якби я знав, з якого вікна вона, сердешна, вистрибнула, то, далебі, поклав би під ним квіти! Бідолашна Пепі це заслужила.