Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

— Ніякого багажу! По укривалу, рушниці, дюжині сухарів і сотні патронів.

Вони зараз же пішли у велосипедний відділ складу, де побачили сотню блискучих новеньких машин.

Зірвиголова, як справжній патріот, почав шукати вироби французької марки і незабаром знайшов те, що йому було потрібно.

Це були два велосипеди військового зразка: легкі, міцні і зручні машини з прекрасним ходом і передачею всього в п'ять метрів. Крапнути мастила у педалі осі, перевірити гайки і гальма, — і додому, у намет! А там згорнути укривала, перекинути їх через плече, справа наліво, а рушниці — зліва направо, прив'язати до поясів шкіряні сумки з сухарями і патронами. На все це пішло не більше як десять хвилин.

Фанфану хотілося вирушити на велосипедах прямо з табору. Але тут не було відповідних шляхів, а вони мали спускатися під уклон у двадцять п'ять градусів. Довелося йти пішки, тягнучи за собою машини. Передові пости лишилися позаду. Тепер перед ними розкинувся безлюдний степ, на кожному кроці приховуючи засідки і загрожуючи загибеллю.

— Слухай, хазяїне, — запропонував Фанфан, — а чи не натиснути на педалі? Чим ми рискуємо? Тільки ноги розімнемо та побачимо, як піде у нас ця справа.

— Гаразд!

Осідлавши велосипеди, друзі покотили прямо на схід. Щоправда, дороги не було, але голий, рівний і твердий грунт вельдту дуже зручний для велосипедної їзди. Проте Фанфану усе здавалось, що вони їдуть недосить швидко.

— Чуєш, хазяїне, молоко ми, чи що, боїмося розхлюпати? Дванадцять кілометрів на годину! Махнути б на двадцять п'ять… Га, хазяїне?

— Авжеж! Щоб звалитися у першу ж яму, наскочити на камінь або на якийсь пеньок? Дванадцять кілометрів на годину, а може й менше! Ти — солдат-велосипедист, а не гонщик.

— Слухаю, хазяїне! До речі, куди це ми мчимо таким алюром?

— На Якобсдальську дорогу, що тягнеться з півночі на південь. Якихось двадцять хвилин — і ми будемо там.

Через п'ятнадцять хвилин друзі виїхали на широкий, проторований безліччю волячих упряжок шлях. Колії тут були дуже глибокі, але стежки, утоптані биками, чудові.

Сяючий Фанфан базікав, мов сорока, і називав себе найщасливішим велосипедистом обох півкуль. А Зірвиголова, слухаючи його базікання, час від часу піднімав голову і тривожно вдивлявся вдалину. Але нічого підозрілого, принаймні досі, він не помітив.

Отак без ніяких перешкод вони проїхали сім-вісім кілометрів. Та раптом шлях став круто спускатися і привів до річки.

— Це Моддер, — спокійно сказав Зірвиголова. — Я знав, що він зустрінеться на нашому шляху. Тут є брід. Перейдемо.

І обидва, закинувши на плечі велосипеди, сміливо увійшли в воду.

Течія, навіть біля берега, була дуже швидка. Доводилося твердо впиратися ногами в дно, щоб не заніс потік.

Річка все глибшала, вода дійшла спочатку до пояса, потім до грудей, і, нарешті, до шиї.

— Ех, ходулі б! — зітхнув Фанфан, несучи свій велосипед у витягнутих над головою руках.

Їхні рушниці, патрони, укривала — все вимокло, крім сухарів, які були прив'язані до рулів велосипедів. Але патрони води не бояться, а решта — висохне!

На щастя, рівень води в річці цього сезону був низький, інакше наші друзі наразилися б на непереборні труднощі.

От, нарешті, і той берег. Віддихавшись і струсивши з одягу воду, здерлися на прибережний укіс і знову поїхали. Не було ще й восьмої години ранку, але в Африці сонце в цю пору влітку стоїть уже високо, і починала мучити спека. Фанфан дістав з торби сухар і став жадібно гризти.

— Піснувата закусочка, — сказав він, набивши повний рот. — Не завадило б додати до неї хоч якоїсь городини.

— Поснідаємо в Якобсдалі, — коротко відповів Зірвиголова.

— Ти нічого не їси і все мовчиш, хазяїне. А проте звичайно ти не від того, щоб попоїсти, та й за словом у кишеню не лізеш.

— Побоююсь неприємних зустрічей.

— А далеко ще до Якобсдаля?

— Три льє.

— Хо! Всього якась година їзди! Дорога непогана… Натиснемо на педалі, чи що?

— Натиснемо!

Отак вони мчали вже якихось тридцять хвилин.

Раптом Жан Грандьє, який їхав попереду, помітив праворуч, за два кілометри, невеликий загін кавалеристів, чоловік з п'ять-шість.

Вершники перевели коней на велику рись з явною метою перерізати шлях велосипедистам.

— Фанфан, можеш натиснути до двадцяти і навіть двадцяти п'яти кілометрів. Бачиш кавалеристів?.. Напевно, улани.

— Ліворуч? Бачу.

— Ні, праворуч.

— Значить, їх два взводи. Так, це улани. Не лякайся і воруши ногами. Шквар, шквар!

Друзі припали до рулів і полетіли із швидкістю кур'єрського поїзда.

Але й улани пустили коней у кар'єр. З піками напоготові, вони шаленим галоном мчали навперейми велосипедистам.

Перегони були недовгі, але захоплюючі. Це був не один із тих безпечних матчів на добре утрамбованому шляху або спеціальній доріжці, небезпечний хіба тільки для гаманців глядачів або для самолюбства його учасників.

Шлях поганий, а місцями і зовсім непрохідний.

Під густим шаром червоного пилу підступно притаїлися ями і камені, яких не побачиш, аж поки не наскочиш на них. А ставкою у цих відчайдушних перегонах було життя двох молодих людей, а можливо, і порятунок цілої армії.

— Проскочимо! — бурмотав Зірвиголова.

Його мускули готові були розірватися від напруги, погляд прикутий до шляху; міцно стискаючи руль, він інстинктивно обминав перешкоди на шляху.

… Улани все наближались. Уже долітали їхні вигуки. Жану