Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар
Історичний гостросюжетний роман про пригоди молодого капітана Жана Грандьє у самісінькому пеклі англо-бурської війни, де він верховодить загоном таких самих юних хлопчаків-відчайдухів.
КАПІТАН ЗІРВИГОЛОВА
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Художнє оформлення В. МАЛАКОВА
Ілюстрації Ш. КЛЕРІСА
Переклад Є. Дроб'язка
Переклад здійснено за виданням: Луи Буссенар. Капитан Сорвиголова. Детгиз. 1955.
ЧАСТИНА ПЕРША
МОЛОКОСОСИ
РОЗДІЛ І
Смертний вирок. — Бур і його друг, молодий француз. — Відмовлення припинити виконання вироку під мільйонну заставу. — Засуджений сам копає собі могилу. — Страта. — Трагічна сцена. — Помста. — Капітан Зірвиголова і погоня за ним.
Старший сержант, що виконував обов'язки секретаря воєннопольового суду, нарешті підвівся. В руці у нього клаптик паперу з вироком, який він щойно надряпав.
Різким і сухим голосом, карбуючи кожний склад, він прочитав вирок обвинуваченому:
«Рада полку, засідаючи на правах військового суду, одностайно засуджує до страти Давіда Поттера, винного в отруєнні двадцяти п'яти коней четвертої артилерійської батареї. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і буде виконаний негайно».
П'ятеро членів суду в білих касках, з кобурами на поясах, недбало притримуючи колінами шаблі, сиділи на складених стільцях з пихатим і зневажливим виглядом джентльменів, змушених виконувати неприємний і нудний обов'язок.
Один з них, молодий капітан, навіть промимрив крізь зуби:
— Хай йому чорт! Стільки церемоній, щоб відправити на той світ якогось селюка — шахрая, білого дикуна, бунтівника, грабіжника і вбивцю!
Але голова суду, вродливий чоловік у формі полковника шотландського полку імені Гордона, спинив його легким рухом руки і звернувся до засудженого:
— Що ви можете сказати на своє виправдання, Давіде Поттер?
Бур, який був на цілу голову вищий від своїх конвойних артилеристів, що стояли обабіч його з оголеними шаблями, лише презирливо знизав плечима. Потім відвернувся від членів суду і крізь потрійний ланцюг солдатів, виструнчених з примкнутимн штиками навколо судилища, звернув свій ясний погляд туди, де стояла його безутішна родина.
Там, біля ферми, ридала, ламаючи в розпачі руки, молода жінка, нестямно плакали діти, нещасні батьки засудженого погрожували завойовникам своїми немічними кулаками…
І немов бажаючи підкреслити цю скорботну картину, яскраве сонячне проміння, пробиваючись крізь примхливе листя акацій і гігантських мімоз, світлими зайчиками гралось на лузі, трав'яні хвилі якого тікали кудись, у недоступну для ока далину.
Тут він жив, любив, страждав і боровся аж до останнього дня.
На якусь мить його погляд затуманився сльозою розчулення, але її зараз же осушив гнів.
Він випростався і, стиснувши кулаки, хрипким голосом відповів полковникові:
— Ви засудили мене за те, що я захищав свободу і незалежність своєї батьківщини… Що ж! Ви сильніші — вбийте мене!
— Ми судді, а не вбивці! — з обуренням перервав його голова. — Ви, бури, ведете безчесну, не гідну цивілізованих людей війну. Війна також має свої закони, і ми судимо вас за цими законами.
— А, по-вашому, це чесна війна, коли десять, п'ятнадцять, двадцять чоловік нападають на одного? — вигукнув бюргер[1].
— Ми воюємо з відкритим забралом з допомогою нашої зброї. І ми не судимо тих, хто воює з нами такою ж зброєю. А вдаватися до отрути — підлість, — сказав полковник. — Сьогодні ви отруюєте коней, завтра візьметеся за людей… Це заслуговує на суворе покарання.
Бур, не розбираючись у таких тонкощах, гнівно заперечив:
— Я діяв як патріот, який знищує все, що допомагає війні: людей, худобу, воєнні матеріали. І ви не зможете втовкмачити мені, чому вбивати людей з рушниці почесно, а труїти коней підло.
— Від цієї тварюки не доб'єшся пуття, — знову процідив капітан, у глибині душі збентежений наївною логікою селянина.
— Слухання справи закінчено! — владно втрутився голова. — Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті.
— А я й не прошу пощади! Якби ви залишили мені життя, я знову взявся б за те саме. Та за мене помстяться!.. Еге ж, жорстоко помстяться! Пролийте мою кров… Нехай вона ллється рікою!.. Кров мучеників за незалежність — це роса, що живить свободу!
Ці слова, сказані громовим голосом, кинули в дрож людей, що зібралися перед фермою. А вражений ними, старший сержант, крякнувши, взявся дочитувати вирок:
«Засуджений сам викопає для себе могилу. Вирок виконає взвод з дванадцяти чоловік. Рушниці зарядить сержант, причому тільки шість з них мають бути заряджені бойовими патронами, решта — холостими».
Почувши цей дивний параграф вироку, засуджений бюргер вибухнув сміхом, що в таку хвилину бринів моторошно.
— Ха-ха-ха!.. Розумію… Мені якось говорили про це, та я, признатись, не вірив! — вигукнув він. — Ви боїтесь, щоб солдати не стали жертвами помсти за розстріляних? І сподіваєтесь такими хитрощами відвести від них цю помсту? Ви думаєте, якщо солдат, розстрілюючи патріота, сам не знає, чи заряджено бойовим патроном його рушницю, чи ні, то інші й поготів не дізнаються?.. Йолопи! Солдатам нема чого боятися: моя помста не впаде на голову цих невільних спільників вашого злочину. Вона спіткає вас… так, тільки вас, так званих суддів, справжніх і єдиних винуватців! Вас п'ятеро,