Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
А сам продовжує терти очі ганчіркою.
— Ох, досить вам носитися з вашим розбитим серцем! — каже йому лисий. — Чого ви пхаєте нам під носа ваше розбите серце? Ми тут до чого?
— Так, я знаю, що ви тут зовсім ні до чого. Я не звинувачую вас, панове, я сам так низько впав, — так, сам себе довів до цього. Мені належить страждати — це цілком справедливо, я зовсім не скаржусь.
— Звідки ж ви так низько впали? Невже було звідки падати?
— Ви мені не повірите… Люди ніколи мені не вірять… Але не будемо про це… Воно того не варте! Таємниця мого народження…
— Таємниця вашого народження? Це ви про що?
— Панове, — дуже урочисто почав молодий, — я вам відкрию свою таємницю, бо відчуваю до вас довіру! За походженням я — герцог!
Джим вирячив очі, коли почув це; певно, я теж. А лисий сказав:
— Та що ви кажете! Бути такого не може!
— Так, так! Мій прадід, старший син герцога Бріджуотерського, наприкінці минулого століття втік до Америки, щоб дихати свіжим повітрям свободи. Він одружився й помер тут, залишивши єдиного сина; і майже тоді ж помер його батько. Другий син покійного герцога захопив титул та маєток, а про малолітнього спадкоємця всі забули. Я прямий потомок малолітнього герцога, я законний герцог Бріджуотерський, але я тут — одинокий, позбавлений титулу, гнаний людьми, зневажений холодним світом, в рам’ї, замучений, із розбитим серцем, змушений злигатися з якимись пройдисвітами на плоту!
Джиму стало його шкода, і мені теж. Ми спробували його втішити, але він сказав, що це нічого не дасть, — втішити його неможливо; але якщо ми готові визнати його як герцога, то це для нього буде найбільшою відрадою. Ми сказали, що згодні, хай тільки він нас навчить, як це робиться. Він пояснив, що ми повинні завжди звертатись до нього, вклоняючись, та називати його «ваша світлість», «мілорд» або «ваша милість», але навіть якщо ми його назвемо просто «Бріджуотер», він не образиться, бо це титул, а не прізвище; а ще просто необхідно, щоб хтось із нас подавав йому страви за обідом і прислуговував, коли знадобиться.
Ну, все це було нескладно, того ми погодились. Під час обіду Джим прислуговував герцогу стоячи й увесь час запитував: «Чи не хоче ваша світлість того чи іншого?» — і кожному було б очевидно, що герцогу це дуже подобається.
Але тепер старий надувся — зовсім перестав розмовляти, і було помітно, що все це панькання з герцогом йому дуже не до душі. Ми зрозуміли, що він чимось засмучений. Ось трохи згодом по обіді він і каже:
— Слухайте, герцогу, мені вас, звісно, дуже шкода, але не ви один зазнали такого горя.
— Справді?
— Так, не ви один. Не вас одного доля жорстоко скинула з вершини.
— На жаль!
— Так, не лише ваше народження овіяне таємницею. І старигань теж почав ридати, слово честі!
— Заждіть! Про що це ви?
— Герцогу, а чи під силу вам буде зберегти мою таємницю? — запитує старий, а сам обливається сльозами.
— До самісінької смерті! — З цими словами герцог узяв старого за руку, потиснув її та й каже:
— Відкрийте мені таємницю вашого життя!
— Ваша світлосте, я покійний дофін!
Ну, тут ми обидва із Джимом очі вирячили. А герцог перепитав:
— Ви… Хто ви такий?
— Так, мій друже, це істинна правда — ви бачите перед собою нещасного, зниклого безвісти дофіна Людовіка Сімнадцятого, сина Людовіка Шістнадцятого[4] і Марії Антуанетти.
— Ви! У вашому віці! Ні вірю! Ви, певно, покійний Карл Великий, вам мусить бути щонайменше років шістсот-сімсот.
— Усе це від злигоднів, герцогу, все від злигоднів! Нещастя винні в тому, що волосся посивіло, що з’явилася ця передчасна лисина. Так, джентльмени, ви бачите перед собою законного короля Франції, в синьому ганчір’ї, у злиднях, знедоленого і зневаженого всіма вигнанця!
І тут він заридав, і то так, що ми з Джимом просто не знали, що робити, так нам було його шкода. Взялися було втішати, як раніше втішали герцога, але він відповів, що це йому не допоможе, одна лише смерть обірве його страждання та заспокоїть його, хоча інколи йому все ж таки стає трохи легше на душі, коли до нього ставляться, як належить для його сану: опускаються перед ним на одне коліно, називають його «ваша величність», за столом подають їжу першому і не сідають у його присутності, доки він не дозволить.
Ну, ось ми із Джимом і почали називати його «величністю», подавали йому то те, то інше, і не сідали, доки він не звелить. Це йому дуже допомогло — незабаром його попустило і він остаточно втішився.
Тепер уже герцог образився: було видно, що він не надто задоволений тим, як усе повернулось; добре, що король поводився із ним дружньо і навіть розказав, що його батько-король мав дуже гарну думку про прадіда герцога і взагалі про всіх герцогів Бріджуотерських і частенько запрошував їх до палацу. Але герцог ще довго дувся, доки нарешті король не сказав йому:
— Схоже, нам із вами довго доведеться просидіти на цьому плоту, то який сенс вам, герцогу, на мене ображатися? Тільки гірше буде. Я ж не винен, що не народився герцогом, і вашої вини немає в тому, що ви не народилися королем, — то чого засмучуватись? Завжди треба користуватися нагодою і шукати, де краще, — ось що я вам скажу, це моє правило. Зовсім непогано, що ми сюди потрапили! Їжі тут багато, життя привільне. Годі вже, герцогу, давайте вашу руку, й на тому помиримось!
Герцог потиснув руку, і ми з Джимом дуже цьому зраділи. Усе напруження спало само по собі, і нам стало значно легше, бо нема нічого гіршого, ніж сваритися на плоту; найголовніше, коли пливеш на плоту, — це щоб усі були задоволені, щоб не сварилися й не злостились один на одного.
Я досить швидко зметикував, що ці волоцюги зовсім не герцог і не король, а просто найостанніші брехуни та пройдисвіти. Але я, звісно, цього їм не сказав, вдавав, що навіть не здогадуюсь, просто мовчав собі, та й по тому. Це найкраще — так і ворогів не наживеш, і в
