Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян

— По-моєму, ваша суперечка, любі дами, безпредметна: у Франції гаремів нема, і ви не можете перевірити — добре чи погано живеться в золотій клітці! — сміючись сказав Сар'ян.

Виходячи з ресторану, чоловіки навмисне відстали од жінок, щоб дати їм можливість домовитися про нову зустріч. Браун, не гаючи часу, звернулася до Лізи:

— Маріанно, любонько, ви обіцяли познайомити мене з недорогою кравчихою. Може, ви дасте мені номер вашого телефону, і я подзвоню в зручний для вас час?

— Я пізно повертаюся додому, мене важко застати. — Ліза не запитала в німкені номера її телефону, щоб не викликати підозри. — Краще зустрінемося цими днями десь у кафе, як ви звільнитеся од служби. До речі, я довідаюсь, коли моя кравчиха зможе вас прийняти.

— Я буду дуже рада, якщо це зручно для вас.

— Ви добре знаєте майдан Етуаль? Там, навпроти станції метрополітену, є маленьке кафе. Якщо не заперечуєте, ми могли б зустрітися там. Ну, скажімо, завтра ввечері…

— Краще післязавтра!

— Гаразд. Я чекатиму там на вас о сьомій годині.

В таксі, по дорозі додому, Ельза говорила Веберові:

— Ви знаєте, ця француженка — щасливий виняток серед своїх співвітчизниць, — по-перше, не кривляка, до того ж досконало володіє німецькою мовою!

— Вона вам сподобалась?

— Дуже! Ми домовилися з нею зустрітись післязавтра на майдані Етуаль. Вона хоче повести мене до своєї кравчихи… Як ви гадаєте, в тому, що я водитимуся з місцевою жителькою, нема нічого поганого?

— Як вам сказати? — Вебер знизав плечима. — Гадаю, що ні… Ви ж чули, на зборах співробітників радник Ельман не раз казав, що не варто цуратися місцевих жителів. Він навіть рекомендував частіше бувати серед них, щоб французи не думали про нас як про націю зарозумілу й відлюдькувату.

— Мені треба поставити до відома про це секретаря канцелярії посольства…

— Навіщо? А втім, як вам завгодно. Якщо хочете, щоб вас зайвий раз допитували… — Вебер розумів, що так відповідати йому, добре обізнаному з порядками в німецькому посольстві, не годилося б, але іншого виходу не було.

За сигналом Вебера таксі зупинилося біля будинку, де жила Браун. Не відпускаючи Веберової руки, зазираючи йому в очі, вона спитала:

— Хіба ви… не підніметесь до мене?

— Дякую вам, зараз — ні… Вже пізно, — відповів Вебер, нахиляючись до її руки.

— Хіба вже так пізно? — В голосі Ельзи Браун вчувалася образа.

Доки консьєржка відчиняла двері, таксі рушило з місця і зникло за рогом. Ельза раптом відчула страшенну втому. Повільно, насилу піднялася на четвертий поверх, увійшла в свою квартиру, засвітила світло. У двох її манюсіньких кімнатках був безлад: на стільцях, на ліжку, навіть на буфеті лежали речі — сукні, панчохи, білизна. Фрау Браун за вдачею була жінка акуратна, та сьогодні, поспішаючи, вона не встигла прибрати в квартирі.

«Добре, що Вебер не зайшов! Що б він подумав про мене, побачивши такий розгардіяш?» Але вона ніяк не могла зрозуміти поведінки секретаря консульства: запросити на вечерю, потратитись і не зайти до неї? Цього вона не могла збагнути…

Перед тим як лягти, Ельза остаточно надумала нічого не говорити начальникові канцелярії про майбутню зустріч з француженкою. «Вебер має рацію — не варто зчиняти галасу через таку дрібницю! А то почнуть розпитувати: хто, чому, навіщо?..»

Ліза повернулася додому схвильована.

— Василю, я, здається, зробила помилку, — сказала вона.

— Заспокойся! І розкажи ясно, що трапилося?

— Зі мною — нічого. І взагалі спершу все йшло добре. Фрау Браун — звичайна міщанка. Вона думає тільки про лахміття. Я, здається, сподобалась їй… Але потім, щоб мати привід для нової зустрічі, надала мені лиха година бовкнути, що я можу повести її до хорошої кравчихи, яка бере недорого. Браун ухопилася за це, і ми домовилися зустрітись післязавтра в маленькому кафе на майдані Етуаль — ми там якось були з тобою, пригадуєш? А де я знайду таку кравчиху?

— Ну, знаєш, краще вже запитай мене про що-небудь з астрономії!..

— Ти все жартуєш, а я, безголова, зіпсувала справу! Добре ще, зметикувала не дати їй номера свого телефону… Треба попередити Сар'яна — він вигадає якийсь привід, щоб пояснити, чому я так раптово щезла.

— Не гарячкуй і, не зваживши добре, нічого не роби. Нам нізащо не можна випускати стенографістки. Де ще ми знайдемо таке джерело інформації?

— Але ж не можу я піти до своєї кравчихи мадам Жаклін і сказати: пошийте, будь ласка, дамі на прізвище Браун сукню і візьміть з неї половину або навіть, може, чверть вартості — решту сплачу я сама!

— Ні, так не скажеш… Першу частину завдання ти виконала добре і не картай себе даремно: найголовніше, що ти познайомилася з цією Браун… От що, ходімо, Лізо, спати. Як любить казати моя сестра Фросина: вранці буде видніше!..

— Який же у тебе легкий характер!..

Рано-вранці пролунав телефонний дзвінок. Каліченою французькою мовою якась незнайома жінка запитувала Маріанну Кочекову.

— Це тебе! — Василь передав дружині трубку.

Ліза взяла трубку і раптом просіяла. Затуливши телефонну трубку долонею, сказала пошепки:

— Приїхала фрау Шульц! Каже: ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню? — І відповіла в трубку — Так, якщо тільки не дуже довго чекати.

Домовившись з приїжджою про місце і час зустрічі, Ліза поклала трубку і глибоко зітхнула, немов після важкої роботи.

— От бачиш, я ж казав тобі, що вранці буде видніше! — мовив Василь.

— Звичайно, приємно, що нарешті приїхав до нас постійний кур'єр. Але що з того, хіба це допоможе пошити сукню фрау Браун?

— Мабуть, допоможе, адже фрау Шульц кравчиха. Цілком можливо, що в неї у Парижі є знайомі. Ти побалакай з нею — що вона тобі порадить?