Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
— Ти б краще сказав прямо, скільки їй запропонувати!
— Делікатне питання — скільки? Мало запропонуєш — не погодиться. Багато запропонуєш — злякається… Ти кажеш, вона одержує сімсот франків на місяць?.. Запропонуй їй тисячу…
— Не багато?
— Гадаю, що ні. Пообіцяй, що залежно від якості інформації, яку вона нам передаватиме, винагорода може збільшитися…
Розмовляти про це вдома було набагато легше, ніж із самою Браун…
Ліза подзвонила їй і домовилась про зустріч у великому студентському кафе в Латинському кварталі — там завжди товпилася галаслива молодь, серед якої неважко було загубитись, коли б виникла така потреба. Було взято до уваги і ту обставину, що Браун, відчувши щось недобре, може привести з собою одного-двох хлопців з німецького посольства.
Василь запросив до свого кабінету Борро та Домініка і сказав:
— Друзі, у мене до вас особисте прохання. Справа в тому, що моя дружина має зустрітися з однією жінкою в студентському кафе в Латинському кварталі. Жінка ця — німкеня і досить ексцентрична особа… Прошу вас, будьте там завтра о сьомій вечора. Сядьте за столик, замовте собі вина чи кави й нудьгуйте, не даючи і взнаки, що ви знайомі з моєю дружиною. Якщо все минеться, ви проведете вечір на свій розсуд. Якщо ж німкеня спробує зчинити галас, допоможіть моїй дружині непомітно вибратися з кафе… Ви зрозуміли мене?
— Цілком! — відповів Борро. — Не турбуйтеся, мосьє Кочеку, ми все зробимо якнайкраще. Правда, Домініку?
— Про що говорити, — звичайно!.. Знаєте, мосьє Кочеку, у нас з Анрі з цим кафе пов'язано багато спогадів. Ми обидва були закохані в дівчину за стойкою. Вона була красуня, таких очей ні в кого більш не бачили!.. Звали її Габріелла. Ми думали — вона іспанка. Згодом з'ясувалося, що вона дочка грузинських емігрантів. Грузини — то така нація на Кавказі. Ми з Анрі ходили в кафе щовечора, щоб побачити її, а коли мали гроші, просиджували там до пізньої ночі…
— Я хочу внести у розповідь Домініка маленьку поправку, — перебив товариша Борро. — Закоханий в Габріеллу був Домінік. Я супроводжував його тільки задля товариської солідарності.
— От тобі й маєш! — вигукнув Домінік. — А хто витрачався на квіти? Хто дарував красуні навесні фіалки, а влітку білі троянди? Ти чи я?
— Ти завжди був скупий, як Гобсек, і я змушений був тратити гроші на квіти, щоб дівчина не думала погано про нас. От і все!..
У призначений час Ельза Браун приїхала в Латинський квартал. Зайшовши до кафе, вона злякано оглядалася на всі боки, не розуміючи, чому її подруга захотіла зустрітися з нею саме в цьому галасливому місці. Побачивши Лізу, що сиділа за маленьким столиком у глибині залу, вона швидко попрямувала до неї.
— Добридень, дорога фрау Ельзо! Рада вас бачити! — ласкаво привітала Ліза німкеню і, завваживши її розгубленість, сказала: — Не дивуйтесь, що я вас запросила сюди. Я маю серйозно поговорити з вами, і мені хотілося це зробити трохи далі від цікавих очей. — Ліза помітила, як насторожилась німкеня, і промовила спокійно — Як ви просили, я сказала братові, щоб він підшукав для вас добре оплачувану роботу. Запросила я вас сюди, щоб передати…
До їхнього столика підійшла дівчина і спитала, що подати дамам.
— Мигдальні тістечка і дві чашки кави, — відповіла Ліза і знову звернулася до Браун: — Мій брат пропонує вам трохи легшу роботу, ніж робота стенографістки. Паризькі торгові фірми, що мають ділові зв'язки з Німеччиною, серйозно стурбовані останніми подіями, які відбулися там. Їх дуже цікавить точна інформація про те, що робиться в Німеччині і чого можна сподіватися від нової влади хоча б найближчим часом… Звісно, не та інформація, яку можна вичитати з газет і з повідомлення телеграфних агентств… — Ліза замовкла, не зводячи очей з Браун.
Мовчала й та, якось уся зіщулившись.
— Ви матимете добру винагороду. Ну, скажімо, вам платитимуть тисячу франків на місяць. Більше того, якщо інформація, яку ви передаватимете, буде особливо цінна, то винагороду збільшать. — Ліза тільки тепер помітила, що з далекого кутка кафе за ними стежать молоді художники.
— Ви уявляєте собі, як небезпечно те, що пропонує ваш брат? — після довгої мовчанки прошепотіла Браун. — За розголошення державної таємниці співробітників посольства карають суворо — звільняють з роботи, позбавляють усіх звань, нагород, притягають до суду. А там і в тюрму можуть запроторити! Ні, ні, я на це не піду…
— Ну що ви! Навіщо такі жахи — суд, тюрма! Подумайте самі — хто знатиме про це? Ви зберігаєте багато таємниць, невже не зможете вберегти власну невеличку таємницю? Окрім мене і брата, ніхто, жодна душа, нічого не знатиме. Я братові навіть не сказала вашого прізвища…
— Невже не сказали? — пожвавилась Браун.
— Навіщо? Він буде цілком задоволений, коли матиме потрібну інформацію, — все інше його не обходить.
— Не знаю, не знаю… Це так несподівано…
Ліза розуміла, що німкені несила було відмовитися од тисячі франків додаткового заробітку. Може, вона в ці хвилини підраховувала в думці, що зможе купити чи відкласти про чорний день. Щоб остаточно розвіяти сумніви Браун, Ліза сказала:
— Я принесла вам п'ятсот франків як аванс. Вони в конверті, — я залишу їх на столі, а ви непомітно сховайте в сумку. Решту одержите, коли зустрінемося наступного разу. Сподіваюсь, люба фрау Браун, ви повідомите для брата деякі новини — теж як аванс! — Ліза поклала на стіл конверт з грошима.
— Далебі, не знаю, що може цікавити вашого брата?.. А втім… передайте йому, щоб фірми, які мають ділові стосунки з німецькими євреями, були обережні… Найближчим часом майно всіх євреїв буде конфісковано, а самих їх вислано з Німеччини… І ще… В Німеччині готується велика акція, яка дасть привід націонал-соціалістам одним ударом ліквідувати всі небажані елементи всередині країни. В чому конкретно полягає суть цієї акції, сказати вам не можу, — не знаю, — Браун затнулась була, потім додала — Це вже з галузі політики: ворогам фашизму у Франції не слід покладати великих надій на дебати
