Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
— Чи не простіше сказати, що цих депутатів ваш посол підкупив? — спробувала уточнити Ліза.
— Це дуже делікатна справа, і до неї я доступу не маю!
— Ви знаєте прізвища депутатів парламенту, зв'язаних з вашим послом?
— Ні…
— Що ж, дякую. На перший раз досить. Ласкаво прошу написати розписку, що ви одержали п'ятсот франків.
— Розписку? Навіщо вона вам? — стривожилась Браун.
— Ну аякже, — братові треба буде звітуватися за витрачені гроші. Якщо слово «розписка» вам здається негарним, напишіть просто, що одержали від мене п'ятсот франків у позичку.
— Мені взагалі не хотілося б нічого писати. Але якщо ви наполягаєте…
— Що вдієш! — перебила її Ліза. — Це потрібно для формального звіту. Крім брата і мене, ніхто не знатиме автора цієї записки…
Браун дістала із сумочки маленький блокнот і надряпала на аркуші кілька слів.
Уже на вулиці Браун раптом спитала:
— Скажіть, Маріанно, Вебер знає про наші справи?
— Про кого ви говорите, хто такий Вебер?
— Пригадуєте, він супроводжував мене, коли ми вечеряли вчотирьох у китайському ресторані?
— Той високий чоловік? Та що ви! Яке він має відношення до наших з вами справ?.. Я навіть прізвище його не запам'ятала…
Прощаючись з Браун на майдані Згоди, Ліза обіцяла подзвонити їй найближчим часом.
Василь з нетерпінням чекав дружину. Ще в передпокої він спитав:
— То як, все гаразд, Лізо?
— Гаразд! — Ліза докладно розповіла про свою зустріч з Браун. — Я так стомилася, немовби віз везла!.. — додала вона на закінчення.
— Розумію, дорога. Нелегко тобі було!.. Цікаво, яку це акцію готують фашисти? У тебе яке склалося враження — німкеня справді не знає чи прикидається?
— По-моєму, не знає. Інакше розповіла б, тим більш першого разу, щоб набити собі ціну.
— Шкода, поїхала вже фрау Шульц! Треба було б повідомити про це «батька», щоб він з'ясував подробиці… Про підкуплених німцями депутатів слід розповісти Сар'янові. Журналісти — люди дійшлі, вони про все довідаються. Боюсь, у фашистів чимало прихильників тут, у Франції… — Василь немов розмовляв сам із собою, потім звернувся до дружини. — Ти молодець, Лізо, зробила велике діло. Якщо Браун узяла гроші і навіть розписку написала, — то тепер співробітничатиме з нами. Тільки будь обережна, не залякуй її своєю настирливістю.
Через три дні Василь, сидячи на гальорці для публіки в Національних зборах, куди його привів Сар'ян, пересвідчимся, — фрау Браун правду казала, що депутати правого крила у змові з німецьким послом. Складалося враження, що ці «обранці народу» геть забули про інтереси Франції і піклувалися тільки про Гітлера та його рейх. Бородатий депутат з партії радикал-соціалістів заявив з трибуни: «Гітлер при владі чи ні, яка різниця, панове?»
Голова партії «Демократичний альянс» сказав: «Не бачу причин для занепокоєння! Коли будуть неприємності, Англія допоможе нам, та й Гітлер не ворог Франції». Третій депутат проголошував: «Гітлер уже двічі став нам у пригоді: він зробив Німеччину непопулярною в Англії та Америці, він показав Англії справжнє обличчя Німеччини! Так, я рішуче віддаю перевагу Гітлерові перед Шлейхером!»
Біля виходу з парламенту Василя чекав стурбований Сар'ян. Взявши Василя під руку, простуючи рядом з ним по мокрому від дощу тротуару, він спитав:
— Ну, бачили тепер, яких представників народ послав сюди? Вони не те що Францію — рідного батька продадуть! Поль Бонкур мав рацію, коли сьогодні вранці сказав на вулиці Ке д'Орсе Ерріо: «Добре запам'ятайте: праві партії, саботувавши зближення з демократичною Німеччиною, якого ми добивалися вісім років, тепер робитимуть усе, щоб зблизитися з німецьким диктатором! І, звичайно, під тим приводом, що Гітлер бореться з комуністами! Незабаром ви побачите все, про що я вам кажу!» Сьогоднішнє вечірнє засідання Національних зборів повністю підтвердило слова Бонкура. Віднині праві шукатимуть будь-якого приводу для зближення з диктатором, а Гітлер, маючи таку підтримку, скоро покаже всім, на що він здатний!
— Вам або вашим товаришам пощастило довідатися про зв'язки деяких правих депутатів з німецьким послом?
— Небагато. Завтра прочитаєте в газетах. Та що з того, боже мій! Більшість не бачить нічого особливого в тому, що якісь там депутати парламенту часто бувають у німецького посла. Коли ми поклали матеріал на стіл нашому шефові, він здивовано втупився в нас: «Не розумію, каже, в чому сенсація? Ну бувають, приятелюють, — то й що? Може, згодом це стане нам у пригоді». Насилу вмовили його вмістити в завтрашньому номері маленьку замітку…
Через кілька днів Василь пішов у тенісний клуб, як робив це інколи увечері. У клубі все було як завжди — кілька чоловік тренувалися на закритому корті при електричному освітленні, інші вечеряли в ресторні, а в маленькій вітальні постійні відвідувачі клубу мирно розмовляли за чашкою кави.
Побачивши Василя, де ла Граммон запросив його приєднатися до компанії.
Літній панок в старомодному сюртуці з оксамитовою жилеткою говорив, помішуючи ложечкою в чашці:
— Основа нашої зовнішньої політики на найближчі роки має полягати в тому, щоб не дратувати Гітлера. Треба довести йому, що ми не супротивники його, що не заважатимемо йому, якщо він зверне свій погляд на Схід!..
— Ну, а як же бути з нашими союзниками? — єхидно спитав Маріньє. — Адже перш ніж Гітлер «зверне свій погляд на Схід», як ви зволили сказати, йому треба підкорити собі наших союзників: Польщу, Чехословаччину, Румунію, а можливо, і Югославію. А цього навряд чи можна досягти мирним шляхом…
— Союзники!.. Хай підкоряє, якщо це йому треба. Справжні патріоти повинні думати про Францію, а не про якихось союзників!
— А чи не здається вам, що за такої політики ми залишимося наодинці з грізним ворогом? — втрутився в розмову де ла Граммон.
— Поняття «ворог» потребує уточнення. Я особисто не вважаю, що Гітлер — ворог Франції. Навіщо йому нападати на цивілізовану країну, коли
