Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Мехмед-ага вказав на вільний стілець, і я сів напроти нього, як ми й домовились.

— Ось і мій хекім, — добродушно сказав турок, наливаючи в мою склянку вина. — Розмовляйте, хекім говорить по-англійському.

Я ще раз глянув на гостя. Обличчя Сміта здавалося таким, як у людини, що хронічно недоїдає, але шкіра була майже без зморщок. Старість ще не встигла залишити на ній своїх сумних слідів. І хоч волосся у Сміта було зовсім сиве, віку англійця я ніяк не міг визначити. На мене посипалась ціла злива запитань, ніколи було навіть глянути на Мехмеда-ага. Щоб ненароком не дати маху, мені доводилось бурмотіти щось невиразне, як-от: «О сер…», «Ні, сер…»

— Стривай, стривай, друже, — спинив старик надто цікавого англійця. — Мій хекім не так добре володіє англійською мовою і може розгубитися. Часу в нас доволі, куди поспішати? Говори повільніше. Дозволь йому, перш ніж відповісти, запитати у свого серця. Бо найщиріші ті слова, що виходять з серця.

Плантатор почав усе знову. Тепер уже, перш ніж відповісти, я поглядав на Мехмеда-ага, який то гладив бороду, то лукаво посміхався. Але незабаром містер Сміт знову підвищив темп.

— Чому ви покинули батьківщину? — запитав він, намагаючись з виразу мого обличчя відгадати справжню причину. — Певно, якась авантюра, помилка молодості?

— Ні, сер.

— Розумію. О молодість, молодість! — обернувся англієць до Мехмеда-ага. — Старі осуджують твої витівки і все-таки шкодують, що не можуть їх повторити. Що ви полюбляєте? Вино?

— Ні, сер…

— Карти?

— О сер…

— Жінок?

— Ні, сер…

— На Кокосових островах нічого цього немає. Попереджаю.

— Розумію, сер…

— Там тільки тубільці… Чорні, тонконогі, брудні…

— Любий друже, ти перебираєш міру, — втрутився. Мехмед-ага. — Не забувай, що маєш справу з хекімом.

— Звичайно, звичайно! — штучно посміхнувся англієць. — Пан напівлікар, хоч це треба ще перевірити. Ви вмієте лікувати малярію?

— Так, сер.

— Назвіть її ознаки.

— Підвищена температура через день, від 38 до 41 градуса. Її супроводить біль у всьому тілі, особливо в хребті; інколи кінчається паралічем.

— Досить. Ліки?

— Тридцять таблеток хіни, по шість щодня, через кожні дві години, або вісім хінних ін'єкцій; після цього п'ятнадцять таблеток атебрину, по три щодня…

— Досить! — вигукнув Мехмед-ага, і його обличчя аж порожевіло від задоволення. Досі він, мабуть, побоювався за мої знання в галузі медицини і тепер радів, що я з честю витримав іспит. Переможно глянувши на англійця, дідусь вів далі. — А тепер поговоримо про умови. Так, так, старий друже, про умови… Хекім укладе договір тільки на рік — і жодного дня більше. Це буде першим пунктом договору. А в другому — визначимо платню. Скільки даєш? Кажи, тільки по совісті. Ти ж бачиш, якого я тобі лікаря знайшов!

Містер Сміт, кашлянувши без потреби, промимрив:

— Так, так, по совісті… Я укладаю договори щонайменше на три роки, але для нього зроблю виняток. Заради тебе, друже Мехмед… І плататиму йому по дванадцять фунтів стерлінгів щомісяця — знову-таки заради тебе. Я за друга в вогонь і в воду полізу. Чого ти хитаєш головою, Мехмед-ага? Може, скажеш, мало? Я своєму найвірнішому хавілдареві плачу по п'ятнадцять фунтів! А що являє собою цей юнак? Задача з багатьма невідомими. Я не знаю його здібностей. Але заради тебе, старий друже, я погоджусь і на п'ятнадцять фунтів.

Містер Сміт подав мені договір, і я підписав його. Одержаного авансу вистачило, щоб заплатити борг доброму Мехмедові-ага і запастись для далекої подорожі найнеобхіднішими речами. З принизливим становищем покінчено, попереду — безвість…

Разом з містером Смітом ми накупили хіни, хінних ампул, атебріну, риванолу та інших медикаментів. Потім я зайшов до книгарні, купив карту й поспішив до своєї комірчини. Серце в мене завмирало, коли я шукав далекі, невідомі мені Кокосові острови. На карті вони були позначені кількома ледве помітними крапочками серед Індійського океану, на південний захід від острова Ява, на 94°33′ східної довготи і 20°5′ південної широти. Я виміряв відстань від Александрії до Кокосових островів: треба було пройти кілька тисяч кілометрів Суецьким каналом і Червоним морем, а потім ще стільки ж Індійським океаном. Подорож на маленьких пароплавах нудна і одноманітна.

Та не нудьга лякала мене. Інший біль ятрив моє серце. Жорстокі обставини штовхали мене все далі й далі від рідної землі. Коли ж цьому настане край?

Відплиття. Суецький канал і Червоне море. Індійський океан. На екваторі. Що розповідає іспанський географ про острів Тамбукту. Ураган. Катастрофа.

Мотор, наче живе серце, стукотів на дні яхти, легенький попутний вітер надував паруси, і місто, де живуть люди п'ятдесяти національностей, повільно зникало за густими пальмами, що височіли вздовж берега.

Що можна сказати про це місто? Я ночував там на брудних вулицях, копирсався в покидьках, шукаючи скоринку хліба. Я зазнав у ньому стільки горя! І все-таки, коли його будинки зникали, потопаючи в зелені пальм, я підняв руку й махнув хустиною. Там залишалася. щира людина, яка допомогла мені в найтяжчу хвилину мого життя. А саме місто було мені чужим. Для багатих там усі двері були відчинені, особливо для багатих англійців, які в той час почували себе справжніми хазяями Єгипту. А