Українська література » Пригодницькі книги » Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Острів Тамбукту - Марко Марчевський

Читаємо онлайн Острів Тамбукту - Марко Марчевський
тільки-но заплющу очі — переді мною постають похилені хатки, криві вулиці, зелене поле, сині гори на обрії. Людина народжується не своєю волею і вмирає, не бажаючи цього, та коли доля закине її далеко від батьківщини, в останню мить свого життя вона згадує місце, де народилася. Як та ластівка: ніколи не забуває старого гнізда. Смерть тягне людину в рідний край…

«Не смерть, а життя», — подумав я, але не хотів заперечувати старому туркові.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» зосереджено дивився поперед себе. Мені здалося, що старого мучив якийсь біль. «Так, дуже тяжко жити далеко від батьківщини, але ще тяжче зовсім не мати її, як ця людина», — промайнуло в мене в голові.

— А ти що, мабуть, роботи шукаєш? — запитав старик, глянувши на мене лагідними побляклими очима.

Я кивнув головою.

— Чим ти займався досі?

— Працював на різних роботах, — відповів я знехотя. — Розвантажував пароплави, носив на складах тюки з бавовною…

— Розумію, — співчутливо кивнув головою турок. — Тільки поганий з тебе вантажник. Не така широка у тебе спина, щоб таскати важкі лантухи, та й руки слабкі для цієї роботи.

Він замислився, потяг з довгої трубки наргіле й запитав:

— Хочеш працювати в пустелі?

В пустелі! Мене аж морозом сипонуло, коли я уявив собі пекуче сонце й розжарене море пісків. Удень страшенна спека, вночі — холод. У моїй уяві Сахара поставала такою, як її змальовували мандрівники. Клімат цієї пустелі важко переносять навіть фелахи — звиклі до всіляких знегод єгипетські селяни.

– Є в мене приятель, інженер, — повів далі старик, випустивши дим носом. — Він прокладає в пустелі великий зрошувальний канал. Та, мабуть, ця робота не для тебе. Треба придумати щось краще. Яка в тебе професія?

— Ніякої. Роблю все, що доведеться.

— Дивно! Молода людина, а без професії… Це вже гірше…

— Я вчився… Був колись студентом. Спочатку вивчав біологію, потім медицину.

— Так ти хекім, лікар? — здивовано глянув на м старий турок. — Що ж це з тобою приключилося?

— Злі люди прогнали мене з батьківщини, — відповів я глухо. — Запродали її Гітлерові. Я втік, щоб врятувати життя. А тепер блукаю по світу, мов бездомний пес.

Згадка про батьківщину навіяла на мене сум. Відтоді, як утік з Болгарії, я часто думав про людей, з якими жив і боровся. Від думки, що мої товариші й зараз борються за свободу, а я змушений поневірятись на чужині, серед незнайомих людей, терпіти голод і холод далеко від рідного краю, ставало ще тяжче. Але іншого виходу не було. Я мусив утекти, щоб урятувати життя. Багато моїх ровесників і літніх людей, що стали на шлях боротьби проти фашизму, теж повтікали з Болгарії. Декому з них пощастило потрапити до Радянського Союзу. Про це мріяв кожний. Але більшості доводилося блукати з однієї країни в іншу, марно шукаючи притулку на чужій землі. І хоч вони теж страждали не менш за мене, проте мені від цього було не легше. Я весь час думав про свою прекрасну вітчизну і плекав надію, що все одно настане час, коли темні сили будуть повалені і я знову повернуся додому. Ця надія підтримувала мене, надавала сили терпіти найтяжчі знегоди.

— Розумію, — кивнув головою старик. — Колись і я поневірявся так само, як і ти, але потім усе владналося. Треба мати витримку. Як не стрибай, а вище своєї голови не стрибнеш. Роботу я тобі підшукаю, а до того часу матимеш у мене якийсь притулок і шматок хліба.

Я подякував доброму чоловікові. Він покликав офіціанта, і той показав мені, де я житиму.

Невеличка комірчина в низенькій прибудові мала досить пристойний вигляд. І харчі виявились непоганими. Мехмед-ага, старий хазяїн «Китайських ліхтарів», звик до мене і полюбив мене, як рідного сина. Роботи не було, і я годинами блукав вузенькими вулицями старого міста, заходив і до нових кварталів з височенними будинками та широкими бульварами, а ввечері, повернувшись до «Китайських ліхтарів», розповідав старикові про те далеке місто, в якому він народився. Мехмед-ага перебирав пальцями янтарні бусини чоток, замріяно втупившись у ґратчасту перегородку, і знову й знову розпитував про Плевну…


II

«Китайські ліхтарі» містились на одній з тісних вуличок Александрії, біля великої пристані. Таверна була схожа на катакомбу, до якої, мов у стародавній гробниці фараонів, вели вичовгані кам'яні східці. Обкурену стелю підтримували три дерев'яні підпорки, поточені шашелями й густо обсиджені мухами, а дошки підлоги прогинались під важкими кроками матросів і скрипіли, мов старий корабель у бурю. Єдине вікно з брудними шибками пропускало жалюгідний снопик тьмяного світла, і відвідувачі навіть удень пробирались до столиків майже навпомацки. Але вдень сюди рідко хто приходив. Інколи забреде матрос і замовить на похмілля чарку віскі без соди — вірний засіб від головного болю після бурхливої ночі, або докер, ідучи вранці на роботу, попросить склянку жовто-зеленої, огидної на смак ракії.[2] Увечері ж, коли спалахували електричні лампи, таверна оживала. На стінах світилися різнобарвні паперові китайські ліхтарики. Стелю прикрашали фантастичні строкаті фігурки, вирізані з паперу: жовті слоники й червоні пантери, сині леви і чорні гієни, зелені й фіолетові мавпи. У кутку сяяв пофарбований чорним лаком грамофон, його сумні звуки приваблювали сюди матросів, як Орфей ліси й гори, і розчулювали, як Амфіон звірів. Увечері, як тільки починав грати грамофон, матроси галасливою юрбою сходились до таверни й розміщувалися за грубо збитими столами.

Хазяїн «Китайських ліхтарів» ніколи не заходив до таверни при відвідувачах. Він весь час сидів за гратчастою стінкою, відгородившись од сторонніх поглядів, і спочивав на м'якій лаві, втупивши очі в підлогу. В такі хвилини старик ні на мить не випускав з рук янтарних чоток, а густий тютюновий дим хмаркою стояв над його сивою головою. Про що він думав? Про світ, про людей, про життя? А хто може сказати, про

Відгуки про книгу Острів Тамбукту - Марко Марчевський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: