Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

— Матто Гроссо надто широкий край, щоб вирішувати суперечки якраз на тих кількох метрах, де горить моє вогнище. Я порадив би вам, Алонсо, обрати для цього інший час і інше місце, а не те, де ми полюємо. У нас і так чимало клопоту з ловами, з білуванням і сушінням шкур, тому, думаю, ні в кого не буде охоти ще копати могилу чи для Велькера, чи для вас.

Напруження ослабло, але ніхто не порушив тиші. Тільки товсті поліна тріщали на вогні та сичала пара, вихоплюючись із чайника, в якому кипіла вода для мате. Саме цю мить і обрав Велькер для свого грубого запитання про червону сорочку Високого Мисливця. Алонсо тихо захихотів, сподіваючись, що тепер уже Караї напевно розгнівається і він зможе відомстити Велькерові. Проте Високий Мисливець відповів спокійно:

— Червона сорочка має свої переваги, і носить її той, хто вміє їх оцінити. Кажуть, що Наполеон носив червону сорочку, щоб не видно було крові, якщо його поранять, і серед солдатів не виникло паніки. Гарібальді носив її, мабуть, як символ свободи або ж тому, що знав її переваги.

— А які вигоди вона дає вам? — допитувався Велькер. — Серед вашої команди з двох коней, двох собак і одного індіанця паніки не виникне.

— Якщо вже хочете знати, червона сорочка у день добре вберігає від палючого сонця. Значно краще, ніж біла. А вночі її не видно, вона здається темною і оберігає від цікавих очей краще, ніж чорна. Живучи серед лісу, ніколи не знаєш, що на тебе чекає за мить, чи не треба буде раптом зробитися невидимим у гущавині. Моя червона сорочка вже кілька разів виручала мене з біди, а людина звикає до корисних речей. Тут вона, може, й не придасться, а втім, хто знає.

— Гм… І все одно ви скидаєтесь у ній на ката, намальованого в тій книжці. У мене мороз пробігає поза спиною, коли я дивлюся на вас.

— Червоний колір дратує тільки бугая та ще індика паво, якого в південній Бразілії вважають за найдурніше створіння в світі. На бугая ви не схожі, — мовив Караї.

— А чому ви так боїтеся ката, Велькере? — ущипливо запитав Джуліус. — Чи не мучить вас нечисте сумління?

— Нечисте сумління скоріше має мучити вас, Джуліусе. Коли я згадую чиригуанського мисливця — у нього ви вперше забрали ягуарячу шкуру і віднесли її до Пуерто Суарес, ще й хвалились, яка то гарна річ, — то на думку спадає не так кат, як зашморг ласо. Минулого разу ви, Джуліусе, казали, як добре було б, коли б людина вміла літати, мов птах, і як би ви злетіли вгору, щоб не торкатися землі. От про це ви й скажіть комендантові Пуерто Суарес і попросіть розслідувати випадок з тим індіанцем. Тоді одразу ж дізнаєтеся, яке то відчуття, коли не торкаєшся матінки-землі ногами.

— Певно, та цікава книжка про катів, — знову спробував дон Пабло врятувати становище, — була одна-однісінька, яку ви, Велькере, прочитали за все своє життя. Тільки про неї й розповідаєте.

— Зате я читав її багато разів, а не так, як ви, дурний неук, що ледве розбирає літери! Недарма Караї довелося згаяти кілька місяців, щоб навчити вас надряпати свій підпис!

Дон Пабло схилив голову на долоні між колін. Плечі в нього здригалися. Всі думали, що він сміється, бо й справді смішно було докоряти мисливцеві такою непотрібною у диких хащах річчю, як уміння читати і писати. Та ще й такому чудовому мисливцеві!

Іспанця Пабло знали як хороброго, витривалого мисливця, який не любив багато говорити. На полюванні йому щастило більше, ніж іншим, але він ставив до життя дуже скромні вимоги, отож як був, так і лишався простим ловцем. Увесь статок дона Пабло складався з кількох добре вгодованих і ще краще навчених псів. Кожен його пес мав на задніх лапах по шість пазурів — ознака, що вони походять від схрещення собак з південноамериканськими вовками. Про їхнє походження свідчив і особливий запах. А проте собаки дона Пабло ніколи не гризлися з іншими зграями, що дуже дивувало всіх. їхній господар виховав у них такий самий твердий норов, яким відзначався і сам. Колись у дитинстві малий Пабло почув прислів'я: «Посієш вітер — пожнеш бурю», і воно так засіло йому в голові, що згодом стало принципом його життя. Пабло тільки переробив його трохи: «Посієш добро — пожнеш дружбу».

Дон Пабло багато полював, забирався на своєму каное в далекі болота, а коли повертався, його човен був повен в'яленого оленячого м'яса. В період парування чапель він привозив у хустці, прив'язаній до шиї, майже кілограм егрету. Він був останнім із тих невтомних мисливців, які могли цілий день ганятися на човні за маленькою королівською чаплею, веслуючи то за течією, то проти течії, щоб вистежити її у потічках та болотах, і зрештою, підпливши на відстань пострілу, таки підстрелити й заволодіти кількома прекрасними скрученими у тремтливий жмуточок чудовими пір'їнами.

Одначе Пабло не багатів, був бідняком. Торговці, купуючи здобич, дурили його, особливо коли поруч не було інших мисливців, які могли б захистити бідолаху. А якщо вони траплялися, то болічеро — корчмар скоріше наливав їм по чарці на даровинку, зібравши в гурт на протилежному кінці шинкваса, щоб не бачили, як він розраховуватиметься з доном Пабло. Сам мисливець не пив горілки. Він знав, що торговці й корчмарі обдурюють його, але тільки всміхався на це. Проте він пам'ятав, як одного разу Караї знайшов його в лісі непритомного, виснаженого лихоманкою і привів до тями саме за допомогою спирту, через силу вливши йому ковток між зціплені зуби.

Пабло був злидарем ще й тому, що йому завжди траплялися люди, бідніші за нього, і він допомагав їм. Найбільше зловживав його добротою Велькер, який, щоправда, позичав у кожного, з ким тільки стрічався. Швейцарець вирушав на полювання майже зовсім без пороху та набоїв,