Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

Отож, побачивши, як спритно краде велике панство, я теж подбав про себе. Ну, була кумедія, скажу вам, коли ті сеньйори не долічилися кількох фунтів із тих, що витягали з-за поясів у п'яних каучерос. Спочатку пересварились між собою, потім присікалися до корчмаря. Мене теж обшукали, проте нічого не знайшли. Коли наступного дня мене допитували в поліції, я сказав: «Я чужинець, і в мене, як бачите, нічого немає, ніде навіть сховати гроші. Але я чував, ніби у вас є гарне прислів'я: «Quen roba un ladron, tem cen anos de perdon»[11], — і тому шкодую, що не взяв трохи того золота, бо тоді я потрапив би просто в рай».

Офіцер, який мене допитував, спершу сердито гаркнув, мовляв, якщо ти нічого не вкрав, то підеш просто в пекло, а потім вибухнув сміхом, за ним зареготали й каучерос, що прийшли сюди як свідки, захихотів корчмар, засміялися солдати, зрештою ті панки осоромились і вже не наполягали, щоб мене затримували в поліції. Каучерос знали, що то я узяв гроші, але не злостились за те на мене, бо, як вони самі казали, однаково нічого з того не дістали б, а так я їм половину грошей потроху повернув. Як же нам добре жилося тоді! Хазяї дивом дивувалися, що каучерос не беруть у них в борг, і страшенно потерпали, що хлопці й зовсім підуть. Одначе тих грошей вистачило ненадовго, і тоді хазяї влаштували для каучерос нову пиятику, щоб іще раз перевірити їхні кишені, але нічого не знайшли. Тим часом мене викликав начальник поліції і сказав, що хазяї сердиті на мене, бо я, мовляв, псую робочий люд — отож мені краще змінити клімат.

Словом, умовив він мене, я визнав, що він має рацію, і пообіцяв за три дні покинути славне місто Куябу. Всі ці три дні начальник поліції не спускав з мене ока. Я став дуже поважною персоною, бо, як виявилося, загрожував «порядку і прогресу»[12]. Тепер я вже не міг давати каучерос з їхніх грошей ані пезо, бо поліція пильно стежила за мною, і тим нещасним нічого не лишалося, як знову швиденько наробити боргів і продати свою свободу. Що ж до мене, то я вже був стріляний горобець, мав досвід у таких справах ще з того часу, як жив на півдні, у Чако, і тому спокійно купував усе за готівку у кого хотів, а поліція ще й піклувалась, щоб крамарі не ошукали мене. «Цього клієнта шануйте, — застерігали, — він платить індульгенціями».

Словом, я рушив звідти на північ і йшов усе далі й далі. Там я й зустрівся з отим чоловіком. Навколо був густий ліс, і якби я не йшов весь час понад річкою, то вже, мабуть, заблукав би. Правда, у річку вливалось багато потоків та струмків, і щоразу, коли мені доводилось повертатися й шукати обхід, мене поймав страх, що вже не знайду дороги, хоч я пильно примічав кожне дерево. В цьому нема нічого дивного, бо там зовсім не такі ліси, як у нас. Якби шукач каучуку, що добре знає ці хащі, попав у ліси Чако, де я можу знайти дорогу навіть навпомацки, то теж заблукав би. І от раптом я чую постріл, потім ще один і ще кілька швидко один за одним, усього одинадцять. «Ну, — думаю собі, — комусь, мабуть, доводиться скрутно: або вже відспівав своє, або дуже обережний хлопець і, залишивши для себе останній патрон, швиденько дозаряджає гвинтівку».

Потім знову пролунало шість пострілів, запала тиша, а трохи перегодя — ще три: хтось вистрілював, певно, стільки набоїв, скільки встигав зарядити. А вже далі лунали тільки окремі постріли. Чорт, мабуть, комусь добряче припікало! Я вже зрозумів, що той бідолаха опинився сам один серед стада диких кабанів — пекарі і пробиває собі дорогу. Хоч дивувало те, що весь час стріляє тільки одна рушниця і жодна не відповідає! Та й взагалі у лісі не чутно було ні звуку. У кого ж, власне, стріляв той нещасний, не шкодуючи набоїв? Адже тут не зайдеш до найближчої крамнички і не купиш їх. Раптом мені сяйнула думка — аж мурахи забігали по спині: це ж він одстрілювався від індіанців і тепер вони, мабуть, схопили його! Треба брати ноги на плечі. Але ж куди тут утечеш? Я й не знав уже, як вибратися з цієї хащі — і дуже хотів зустріти когось, хто знає цей ліс.

Із кумами-індіанцями взагалі нелегко домовитися, навіть коли можеш по-їхньому говорити. Але тут, видно, вскочив у біду якийсь крістіано. І хоч він, може, людина й не вищого сорту, все-таки крістіано, і вінчестер у нього такий самий, як у мене. Словом, це вже якесь братство по зброї — отож треба йти на допомогу. Я продирався крізь хащі на ті постріли, які лунали рідше й рідше, і раптом побачив між кущами капелюх. І чий би ви думали? То був капелюх каучероса — такий собі бриль, просяклий каучуковим молоком і закіптюжений біля вогнища. Виходить, я, порядний мисливець, допомагатиму убивці каучеросові? Я вже хотів був стрельнути в той капелюх, але щось мене спинило. Адже мисливець, який поважає себе, повинен стріляти в кожного збирача каучуку, зустрівши його в джунглях, бо каучероси вбивають індіанців, а ми їх захищаємо, хоч і боїмося, такий уже порядок завів у нас Караї Пуку, і з тої пори індіанці дозволяють нам спокійно полювати, принаймні на околицях своїх земель. Але там були зовсім інші індіанці, і хтозна, чи став би захищати їх сам Караї. До того ж ще не починався збір каучуку, і каучеросові тут, власне, не було чого робити. Може, це якийсь переодягнений мисливець? Якщо це так, тоді він, либонь, стане мені в пригоді, бо я тепер уже й сам почав боятися індіанців. Словом, я вирішив допомогти йому. От тільки не видно було, куди стріляти — ніде нікого, лише зрідка щось пролітало крізь листя, але я не