Високий Мисливець - Альберто Войтєх Фріч

хто приїхав здалеку, дехто йшов кілька місяців пішки, в дорозі витратив усі патрони й геть обірвався, а Мальгейрос давав на завдаток і набої, і одяг. Крім того, вони сподівалися, що зрештою якось пошиють у дурні скнару-поміщика: віддадуть йому гірші шкури, а кращі вивезуть нишком собі. Як саме зробити це, вони, правда, не знали, бо фазенда Барранко Бранко на півдні межувала з дикими джунглями, а на сході до неї підступали гори, яких, казали, не перейти, а якби хто й перейшов, то потрапив би в суворий і малонаселений край. На півночі була територія індіанців кадувеїв. З ними жоден мисливець не хотів стикатися, бо індіанці останнім часом не мирили з Мальгейросом, який відібрав у них половину земель і пограбував їхні стада. На заході текла річка Парагвай. Це був головний торговельний шлях. Але що з того, коли в мисливців не було човна. Крім того, по річці весь час нишпорив поміщицький катер, снував по ній то вгору, то вниз. І все ж таки мисливці не втрачали надії якось обвести круг пальця старого Гарпагона.

Родольфо Велькер, який зажерливістю не поступався Мальгейросові, уже в перший день, коли мисливці отаборилися, сказав:

— Від мене він не дістане ні шерстинки, ні пазура. Цей старий здирник сподівається, що ми з шкури будемо лізти, змагаючись, хто більше вполює, а він з того матиме зиск! А мені чхати на славу переможця. Хай репетує, що я найнікчемніший мисливець на берегах Парагваю, який не здолає уполювати й котеня, хай дорікає, що я заборгував йому за порох і свинець, хай! Я й не збираюсь платити йому за той препаскудний порох, та й свинець добрий тільки тому, що його не можна зіпсувати. Я йому не принесу жодної шкури! Хтозна, який гандж він знайде на ній і на скільки знизить ціну, коли дійде до розрахунку. От Джуліус, той буде пнутися, щоб справити враження на Мальгейросову чорномазу, він і купить у нас усі шкури, і, гадаю, заплатить непогано.

Це було нечуване порушення звичаїв джунглів, і всі вже чекали, що нахабний швейцарець дістане від здоровенного Джуліуса добрячого прочухана. Тубільні мисливці підсіли ближче до багаття, але не наважувалися втрутитись у розмову. Англієць, який мав репутацію забіяки, зачеплений за живе, уже ладен був зірватися на ноги, проте, опанувавши себе, тільки промовив, посміхаючись:

— Облиште, Родольфо, ви нахабний, як блощиця, і надокучливий, мов земляний кліщ. Шкода тільки, що вас не можна розчавити, як їх, бо від вас не залишиться й мокрого місця. Ви користаєтеся з того, що немічні й напівсліпі і кожен вважає для себе за ганьбу зв'язуватися з вами. Проте ваша думка слушна. Я поміркую і, можливо, справді відкуплю у вас гарні шкури, заплативши на півфунта більше, ніж Мальгейрос. Але шкури мають бути щонайкращі.

Сварка була попереджена, і Велькер, який уже зіщулився, чекаючи удару, трохи посміливішав і знову почав теревенити:

— Ви, Джуліусе, купите все, не тільки те, що вполюю я, а й те, що захочуть продати із своєї здобичі інші. Ви боягузливі, як бразільська пташка гокко, ви марнолюбні і живете тільки із своєї слави найспритнішого на парагвайських берегах мисливця на ягуарів, власника найкращої зграї собак і найбільшого знавця джунглів. Але — між нами — всі ми добре знаємо, що цю славу ви на дев’яносто відсотків здобули, скуповуючи шкури. А купували ви їх за мідний гріш у всяких бідолах, на крові яких добряче заробляли. Ви візьмете все, що ми вам принесемо, і добре заплатите! А якщо нам пощастить уполювати щось особливе, то ви заплатите, скільки ми скажемо, бо тут не тільки ви можете купити мисливську здобич. Це вам не Болівія, де бідний мисливець змушений брати те, що йому дають такі, як ви.

Джуліус спокійно посмоктував люльку, немов усе те, що казав Велькер, стосувалося зовсім не його. А коли той нарешті замовк, байдуже сплюнув у вогонь. Проте він добре зрозумів, куди хилить швейцарець.

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Джуліус. — Хто тут іще може купити у вас шкури? Може, думаєте, хтось купить їх, щоб поставити намет на Бодокені? А як він їх туди доставить потай від Мальгейроса? Та й хто взагалі в цьому краї має гроші? Чи, може, сподіваєтеся, що чатеро на своєму човні одвезе вас аж у гори?

— Занадто багато питань одразу, — повагом відповів Велькер. — Але мені здається, ви не подумали, що тут є Караї. Я не зазирав до нього в кишені і не знаю, чи є у нього зараз гроші, але він має кредит! До того ж, як знаєте, він приятелює з дикунами. Вони перенесуть йому через індіанські землі аж до Ріо Набілеке все, що хочете. У нього є власні човни, і кожен пароплав на річці, досить Караї подати знак, зупиниться і візьме його на палубу. Мальгейрос може тільки скреготати зубами, позираючи на нього із свого корита, та й то здалеку. Правда Караї? Ви ж купите у мене шкуру, якщо мені пощастить підстрелити щось справді гарне?

Це прозвучало так переконливо, що Джуліус відразу збагнув: у нього з'явився небезпечний суперник.

— Ви, Велькере, бридкий проноза і завжди намагаєтеся когось обдурити. Невже, Караї, ви й справді будете зі мною суперничати? — звернувся він до Високого Мисливця.

Караї маленькими ковтками пив мате з калабаси, яку йому подав приятель-індіанець Отонте, і дивився в огонь, наче й не чув питання. Потім спроквола сказав, звертаючись до швейцарця:

— Ваші розрахунки, Велькере, побудовані на піску. Вам невигідно продавати мені шкури. Коли я полічу, скільки ви вже заборгували мені за ті роки, відколи ми знайомі, і зажадаю повернути все до копійки, то ви залишитеся голі, навіть якщо вам дуже пощастить на полюванні. До того ж я сподіваюсь і сам підстрелити якогось ягуара і, якщо то буде гарний звір, вивезти шкуру на сідлі. З полювання я поїду не через Барранко Бранко. За місяць в індіанському селі Шувараді під Бодокенами жнива, і вождь Байджокігі запросив мене на велике свято обжинок. Звідти я подамся через індіанську землю аж до кордону. Наші коні, мій і Отонте, якось уже довезуть туди той вантаж. А там чекатиме мій компадре [1],