Прерія - Джеймс Фенімор Купер

Коли подорожні наблизилися до старого на відстань голосу, з трави біля його ніг почулося неголосне гарчання. Мисливський пес, худючий та беззубий, ліниво підвівся із свого схову і струснувся, ніби попереджаючи, що підходити ближче не можна.

— Лежати, Гекторе, лежати! — наказав господар глухим, трохи тремтячим старечим голосом. — Чого це ти, собачко, чіпляєшся до людей, що мирно їдуть у своїх справах?

— Послухай, старий, — звернувся до нього ватажок. — Може, ти знаєш ці місця і скажеш нам, де тут знайти все необхідне для ночівлі?

— Хіба на землі потойбіч Великої ріки стало тісно? — поважно запитав старий, ніби не почувши слів переселенця. — А коли ні, чому я бачу те, чого не сподівався вже більше побачити?

— Ні, правду сказати, землі там ще вистачав для тих, у кого водяться грошенята і хто неперебірливий, — відповів переселенець. — Але, як на мене, там надто полюдніло. Як ти гадаєш, скільки звідси до Великої ріки?

— Олень, за яким женуться собаки, пробіжить не менше п'ятисот стомливих миль, перш ніж остудить свої боки в Міссісіпі.

— А як називається цей край?

— Як називається місцина, — промовив старий, урочисто показуючи вгору, — де ти бачиш он ту хмару?

Переселенець глянув на нього так, ніби нічого не зрозумів і запідозрив, що його беруть на кпини, але сказав лише:

— Здається мені, ти тут такий самий новачок, як і я, а то чого б це ти відмовився допомогти подорожньому порадою: слова коштують недорого, а часом здружують людей.

— Порада — не подарунок, а борг, що його старий повертає молодому. Що ти хочеш знати?

— Де я можу зупинитися на ночівлю? Мені байдуже про їжу й постіль, але бувалі мандрівники, як-от я, знають ціну свіжій воді й добрій паші для худоби.

— Тоді йди за мною — матимеш і те, й друге. А більше в цій голодній прерії я навряд чи можу щось запропонувати.

Так промовляючи, старий напрочуд легко, як на його вік, завдав собі на спину важку рушницю і, не додавши й слова, повів усіх через пологий горб у сусідню уголовину.

РОЗДІЛ II

Сюди шатро! Я нині тут ночую.

А завтра де? Ат, байдуже мені.

Шекспір. Річард III

Незабаром подорожні побачили звичайні й безпомилкові ознаки того, що необхідне для ночівлі місце зовсім близько. На схилі горба вибивалося чисте дзюркотливе джерело, яке зливалося з кількома такими самими джерельцями; разом вони утворювали потічок, і шлях його у прерії можна було простежити на багато миль по кущах і траві, що росли в тих місцях, куди сягала волога. Саме туди і йшов незнайомець, а коні охоче тягли фургони слідом, інстинктивно відчуваючи, що скоро попасуться й відпочинуть.

Дійшовши до місця, яке, на його думку, годилося для ночівлі, старий зупинився, дивлячись на переселенців, ніби питав, чи все тут є, що їм треба. Ватажок теж поглянув на нього, мовляв, зрозумів, і як завжди мляво й повільно обвів улоговину поглядом знавця.

— Так, це, мабуть, підійде, — нарешті сказав він, задоволений, очевидно, оглядинами. — Хлопці, сонце сіло, ворушіться!

Юнаки скорилися, але досить своєрідно. Наказ — бо слова ці прозвучали як наказ — вислухано поштиво, та ніхто не кинувся його виконувати. Щоправда, дві чи три сокири впали на землю, але їхні власники все ще байдуже поглядали навкруги. Тим часом ватажок, який, певне, звик до вдачі своїх синів, скинув з плечей вантаж і рушницю, а тоді спокійно почав розпрягати коней разом з чоловіком, про якого ми вже згадували і який недавно так поквапливо хапався за рушницю.

Аж ось старший син важкою ходою ступив наперед і без видимих зусиль по самісінький обух увігнав сокиру в м'який стовбур тополі. Якусь хвилину він стояв, роздивляючись наслідки свого удару, наче велетень, що зневажливо спостерігає жалюгідні спроби карлика опиратися. Тоді, вправно і навіть елегантно підносячи сокиру над головою, як досвідчений воїн-рубака свою благороднішу, але не таку корисну зброю, він швидко перерубав стовбур і змусив високу верхівку впасти йому до ніг. Решта чоловіків з лінивою цікавістю спостерігали його дії. Та коли дерево простерлося на землі, це стало ніби сигналом до загальної атаки, і всі разом заходилися коло роботи. З майстерністю, що подивувала б необізнаного спостерігача, вони розчистили від лісу потрібне їм місце так добре і майже так само швидко, як коли б тут промчав ураган.

Незнайомець мовчки, але уважно дивився на їхню роботу. Щораз, як ще одне дерево падало, із свистом розтинаючи повітря, він сумно поглядав угору, на новий просвіт у небі, й нарешті відвернувся, з гіркою посмішкою щось пробурмотівши собі, ніби вважав за негідне висловлювати своє невдоволення вголос. Потім, пробравшись крізь юрбу жвавих, клопітливих дівчаток, що вже розпалили веселе багаття, старий зосередив свою увагу на ватажкові переселенців та його похмурому помічникові.

Удвох ті вже розпрягли коней, що відразу почали жадібно общипувати рясне соковите листя з гілля зрубаних дерев, і тепер поралися коло фургона — того самого, вміст якого дбайливо ховали від стороннього ока. Хоч у цьому фургоні, як і в інших, було тихо й ніхто в ньому наче не їхав, чоловіки, взявшись за колеса, відкотили його трохи далі, на сухий пагорбок на узліссі. Потім вони принесли сюди кілька жердин, які, мабуть, не вперше вживалися для такої мети, і глибоко встромили їх у землю товстими кінцями, а тонкі припасували до ободів, на яких трималася парусина, що вкривала фургон. Тоді витягли решту парусини з боків фургона, де вона лежала великими складками, напнули її на жердини, а краї прикріпили кілочками до землі; таким чином утворився досить просторий і дуже зручний намет. Оглянувши свою роботу зірким, прискіпливим оком, де розправивши складку, а де глибше забивши кілочок, чоловіки за дишель потягли з намету фургон, поки він опинився назовні, вже без покрівлі й вантажу, — тільки трохи легких меблів лишилося в ньому. Ватажок зняв їх і сам заніс до намету, ніби входити туди було привілеєм, на який не мав права навіть його найближчий друг.

Цікавість — така пристрасть, якої самотність не притлумлює, ба навіть розпалює, і старий житель прерій мимохіть піддався їй, стежачи за цими загадковими приготуваннями. Він підійшов до намету й хотів був розсунути парусину, явно бажаючи подивитися, що там усередині, коли це чоловік, що недавно замірявся його вбити, схопив старого за руку й