Прерія - Джеймс Фенімор Купер
Гектор, який досі, обтяжений своїми літами й неміччю, виказував явне бажання поспати, тепер скочив і, виступивши з тіні, що падала від постаті його господаря, пильно вдивлявся вдалину, інстинктивно відчуваючи появу нового гостя. Потім, певне, заспокоївшись, повернувся на своє нагріте місце й неквапливо ліг, обережно вмощуючись якнайзручніше.
— Що там знов, Гекторе? — лагідно спитав трапер, обачно притишивши голос. — У чому річ, собако? Розкажи своєму господареві, що сталося?
Гектор ще раз прогарчав, але не зрушив з місця. Це означало, що він попереджає господаря, щоб той був насторожі, а бувалий трапер знав — такою пересторогою нехтувати не годиться. Він знов заговорив до собаки, а тоді тихенько свиснув, наказуючи йому пильнувати. Але собака, немовби усвідомлюючи, що вже виконав свій обов'язок, уперто не хотів підводити голову.
— Натяк такого друга важить куди більше, ніж порада деяких людей, — пробурмотів собі трапер, повільно підходячи до юнака й дівчини, які надто захопилися своєю розмовою, щоб помітити його. — Тільки вкрай самовпевнений поселенець, почувши цей сигнал, не зважив би на нього…
— Діти, — додав він, підійшовши досить близько, — ми не самі на цій похмурій рівнині; тут хтось іще блукає, а це значить, — на сором людському роду, — що нам загрожує небезпека.
— Якщо це хто-небудь з ледачих синів волоцюги Ішмаела надумав нишпорити в прерії, то його прогулянка може закінчитися значно раніше, ніж він чи його батько сподіваються! — запально, з погрозою в голосі, вигукнув молодий бортник.
— Клянуся життям, що всі вони біля фургонів, — квапливо відповіла дівчина. — Вони сплять, — я сама бачила, — крім двох вартових. Та й ті, коли раптом не змінилися їхні звички, теж, мабуть, дрімають і полюють зараз у сні на індиків чи встряли у вуличну бійку.
— З підвітряного боку пройшов якийсь звір із сильним запахом, і собака стурбувався. А може, і йому щось сниться. У мене в Кентуккі був пес; так от, він, було, скочить раптом зі сну й кинеться за кимсь у погоню, — а все через те, що йому наснилось полювання. Підійди до собаки й скубни його за вухо, щоб він прийшов до тями.
— Ні, ні! — заперечив трапер, похитавши головою: він знав достоїнства свого собаки. — Юність спить і бачить сни, а старість пильнує і в снах. Нюх ніколи не підводив мого песика, а чималий досвід навчив мене зважати на його перестороги.
— А ти коли-небудь пускав його на хижаків?
— Сказати правду, інколи мені кортіло нацькувати його на вовків — вони ж бо не менш, ніж люди, жадібні до дичини, і то саме в мисливську пору, — але я знав, розум підкаже собаці, що до чого. Ні, ні, Гектору відомі людські звичаї, і він не візьме хибного сліду, коли треба винюхати правильний!
— Ага, тепер усе ясно! Ти вийшов з собакою на вовчий слід, але пам'ять у нього трохи краща, ніж у господаря, — засміявся бортник.
— Гектор, було, годинами спить і не поворухнеться, нехай новки хоч цілими зграями пробігають повз нього. Вовк може їсти з ним з однієї миски, й він не загарчить, коли не голодний. Але коли голодний, то тут уже він себе покаже.
— З гір спустилися пуми; коли сідало сонце, я бачив, як одна накинулася на хворого оленя. Йди до свого собаки, батьку, йди і розтлумач йому, в чому річ, а я…
Мову йому урвало гучне й протягле виття собаки. Воно йнялося в нічному повітрі, наче голосіння якого духа прерій, І полинуло перекотами над рівниною, то злітаючи, то знов спадаючи, як її хвиляста поверхня. Трапер мовчав, напружено прислухаючись. Навіть на відважного бортника вплинули ці нестямно-жалібні звуки. Трохи зачекавши, старий свистом підізвав собаку й, повернувшись до своїх супутників, сказав поважно, як, на його думку, слід було говорити в таких випадках:
— Той, хто вважає, ніби господь бог наділив розумом тільки людину, зрозуміє, що це не так, коли доживе, як ото я, до вісімдесяти років. Я не беруся сказати, що саме нам загрожує, і собака теж, мабуть, не знає; але я почув від того, хто ніколи не бреше, що насувається небезпека, а розум спонукає нас уникнути її. Спочатку я подумав, чи не відвик собака від людської ходи й чи не стурбувала його ваша поява, але ж він цілий вечір до чогось принюхувався, і я помилився, думавши, що це через вас. Коли порада старого хоч що-небудь важить для вас, діти, хутенько розходьтеся по своїх притулках.
— Якщо я залишу Еллен у таку хвилину, — вигукнув юнак, — то хай мене…
— Годі! — перепинила його дівчина, знов затуливши йому рот рукою, білині й ніжності якої могла позаздрити хоч яка жінка з вищого суспільства. — Мені вже час іти, ми мусимо розлучитися… Добраніч, Поле!.. Добраніч, батечку!
— Тс-с!.. — сказав юнак, схопивши її за руку, коли вона вже хотіла бігти. — Тс-с!.. Ви нічого не чуєте? Це пустують буйволи, і то недалеко звідси! Земля двигтить, ніби мчить учвал цілий табун скажених чортів!
Старий і дівчина напружено прислухалися, намагаючись не пропустити жодного підозрілого шереху, як це зробив би кожний, опинившись у їхньому становищі, надто після стількох тривожних застережень. Вони ясно розчули якийсь незвичайний, хоч і слабкий шум. Юнак і дівчина квапливо висловлювали непевні припущення щодо походження цих звуків, коли це порив нічного вітерця доніс тупіт копит так виразно, що вже не лишилося ніякого сумніву.
— Я не помилився! — мовив бортник. — Гурт буйволів утікає від пуми! Чи, може, бики б'ються…
— Твій слух зрадив тебе, — відказав старий, який з тієї хвилини, коли почув віддалений шум, стояв, наче статуя, що зображує глибоку увагу. — Стрибки для буйвола надто довгі й надто розмірені — це не перелякане стадо. Тихо! Тепер вони скачуть улоговиною, де висока трава, вона притлумлює тупіт!.. Ага, знов по твердій землі… А тепер вони піднімаються на горб… просто до нас, вони будуть тут, перш ніж ви встигнете сховатись!
— Швидко, Еллен! — крикнув юнак, схопивши її за руку. — Біжімо до табору!
— Вже пізно! Не встигнете! — вигукнув трапер. — Їх уже видно — то зграя клятих сіу, їх одразу можна впізнати з
