Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

Тільки-но він вимкнув світло, як за вікном щось ухнуло — утробно і моторошно. Подумалося: чи замкнені двері? Пригадується, зачиняв на клямку. Та не полізуть же Вони в будинок, зрештою. Тут він їх усіх, як кошенят, переловить і хвости відкрутить. Вадим у темряві солодко посміхнувся, уявив, як Вони зробили дурницю і посягнули на нього — сплячого і начебто беззахисного. От буде галасу.

Але ніхто нікуди не ліз, і Вадим уже почав провалюватися в сон, коли раптом почув дивне пронизливе-протяжне виття. Тобто виття це Вадимові спросонку видалося пронизливим, а коли він, різко схопившись у ліжку, дослухався, то зрозумів, що виють не так уже голосно і, головне, десь зовсім поруч.

— Хто тут? — хрипло запитав Вадим.

Виття не припинилося. Хтось (чи щось?) тоненько і тужливо тягнув одну плакучу протяжливу ноту: у-у-у-у-у…

Зробилося страшнувато.

Вадим, навмисне гучно шльопаючи босими ногами по фарбованих дошках підлоги, пройшов кімнатами, не засвічуючи світло. Внизу їх було три, не рахуючи тераси: вітальня, де розмістився Вадим, велика їдальня, де обідній стіл нагадував своїми розмірами добрий більярдний; і ще одна — порожня, без меблів, зовсім крихітна. Нагору, у спальню і майстерню діда-небіжчика, вели з тераси круті східці, що впиралися у двері, замкнені висячим амбарним замком. Туди лізти здавалося безглуздим, тим більше, що обхід володінь чітко показав: виють унизу. Причому, найчутніше було у вітальні.

Соромлячись своїх раптових малозрозумілих страхів, Вадим повернувся до себе й увімкнув лампу. Виття припинилося майже тієї миті.

— Що за дідько? — вголос сказав Вадим і знову погасив світло.

Через кілька секунд — не довше — завило знову. Не засвічуючи лампи, Вадим сів на ліжко і почав розмірковувати логічно. Він любив міркувати логічно, вважаючи цей метод панацеєю від усіх бід, дрібних неприємностей і поганого настрою. Його найближчий друг — топ, що на дачу його умикнув, — казав: якщо Вадим не пише, то розмірковує логічно, третього не дано.

Отже, виття — неприємне, треба визнати, але досить терпиме — пов’язане із світлом. Горить — мовчить. Не горить — виє. Це перше. Друге: вчора у будинку ніхто не вив. Третє: виття, схоже, йде від вікна, що веде на терасу, і трохи зверху. Отже, причина виття — якщо вона реальна, а не із світу “інферно” — на ганку тераси. Четверте: Вони не заспокоїлися.

Висновок: виття — їхніх рук справа!

Що де може бути! Ну, наприклад, звукова мембрана, якось змонтована з електромоторчиком. Вмикаєш — щось там з’єднується, електрони кудись біжать, мембрана тремтить і виє. Моторчик на даху, а дроти від нього тягнуться на сусідню дачу, де їхні спостерігачі стежать за Вадимовими діями і, відповідно, вмикають і вимикають моторчик.

Так це було чи не так — Вадим не знав: із технікою ніколи не дружив, цурався її. Але в тому, що причина виття — Вони, не мав жодного сумніву. Можна вилізти на покрівлю тераси — а Вони того і чекають! — і, ризикуючи зламати у темряві шию, шукати прилад-лякалку. Але цей крок призвів би до того, що мозок клона — от якби поглянути на нього! — запрацював би ще інтенсивніше. Ні, спочатку прийняте рішення було б куди надійнішим: не звертати уваги, не розпалювати цікавість. Тим більше, що виття цілком стерпне, та й не сидітимуть Вони біля розетки всю ніч…

Тут Вадим, геть заспокоївшись і внутрішньо навіть радіючи з власної несхитної холоднокровності, ліг, загорнувся з головою у ковдру і заснув сном праведника. Засинав — чув: вило.

А вранці все було тихо. Вони явно не любили рано вставати.

Вадим боязко відчинив вхідні двері: на східцях нічого не лежало. Знову ж таки боязко спустився у двір — все спокійно. Пішов до сарая по драбину, приніс її до тераси, заліз на дах: порожньо. А чого чекати? Хіба Вони залишать доказ до ранку? Розмріявся!.. Повили, притомилися, потягли за дроти і віднесли приладик-моторчик. Якщо всерйоз грати у сищиків, то можна пошукати біля тераси сліди падіння приладу. Чи ще які-небудь сліди. От, наприклад, як Вони на дах потрапили? Зрозуміло: по тій же драбині. Добрий сищик негайно виявив би слід волочіння (так пишуть у міліцейських протоколах?) і закарбував би, як вона лежала біля сарая до того і після того. І викрив би.

А кого викрив би?..

Вадим відтягнув драбину до сарая і пішов варити каву. Але відзначив, як умостив драбину: одним кінцем — у полінницю впер, а біля іншого — дві цеглини валяються.

Пив каву і розмірковував логічно. Усе складніші каверзи обіцяли в майбутньому щось зовсім непередбачене, що навіть схильний до суворої логіки Вадим уявити не міг. Якщо цегла і відро сприймалися анітрохи не оригінальніше від математичних калош, колись прибитих до підлоги, то трюк із квітами — не можна не визнати! — досить дотепний і елегантний. Крім того, свідчить про наявність у клона художнього мислення: треба здогадатися — вирізати з натури головне. Вибрики з покійницьким виттям, хоч і погано пахли, все ж вимагали чималої технічної кмітливості. Ні в яке порівняння з Вадимовим гаманцем на ниточці!..

Тим часом варто було занепокоїтися. Якщо Вони не відстануть, Вадим бездарно втратить дорогий літній час. Цілком міг би сидіти в Москві, неподалік від поліклініки, писати теплі московські провулки, старі дворянські особнячки з облупленими капітелями на напівколонах, горбаті місточки над брудною Яузою, столітні дуби в Нескучному… А в серпні, коли лікарі відпустять, у Мещеру податися, як і задумано. Ну, Мещера так і так попереду…

Попив каву, помив чашку, нескладним логічним розмірковуванням настав кінець. Час за справу. Учора, поки бродив околицями, примітив кілька дивовижних місць. Галявинку з поваленою сосною, прямо з корінням із землі вивернутою, — буря тут, чи що, пройшла, імлою небо покрила… І ще — місток через річку, старенький, з мокрими почорнілими палями, з двома кривими дощатими коліями, набитими на колоди — поперечини, з хисткими перильцями — прямо левітанівський місток.

Міст — завтра, сьогодні — галявина з сосною. Якщо, звичайно, ці негідники за минулу ніч сосну звідти не витягли… І