Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

— Батька це не цікавить. Він технікою захоплюється, окрім своїх гайок-гвинтиків, нічого не визнає.

— Як же тоді сталося, що вони загинули? Адже не було цього, не було! Чужа пам’ять мовчить…

— А моя? — тихо запитав Ігор.

І це, певне, було відповіддю. На запитане і не запитане.

На все.

Настя сказала:

— Я хочу туди, з тобою.

— Не знаю, Насте, напевне, не вийде. Хоча… Та ні, мені там робити більше нічого…

— Ти так говориш. — Настя підійшла до нього зовсім близько, її дихання обпалювало його обличчя. — Ти сам не віриш у те, що говориш. Ти не зможеш не повернутися туди… — І, ставши навшпиньки, легенько-легенько поцілувала його в губи.

А волосся її чомусь пахло димом.

Як мало треба людині! Нічого, власне, Настя не сказала, ні-чо-го… А відчуття — немов тебе зрозуміли й прийняли. Кажучи казенною мовою, стали на твою позицію.

Яка вона, твоя позиція? Стороннього спостерігача?..

Допізна засидівся, темно вже, знову батьки хвилюватимуться, може, подзвонити їм з автомата?..

А назустріч — з темряви:

— От і дочекалися тебе, Ігорочку. Тепер ти без помічників обійдешся?

Чи то далекий — метрів за двадцять — тьмяний ліхтар хитнувся під вітром, чи то вікно на третьому поверсі засвітилось, але привиділося Ігореві, немов на куртках чемних усміхнених хлопчиків щось срібне блиснуло.

— Обійдусь, — сказав він і, нахилившись, підняв з асфальту важкий уламок цеглини.

У нього попереду була довга-довга дорога. Курними трактами, лісовими стежками, гіркими холодними селами — шляхом своєї пам’яті.

Чужої не було.

Дід, легендарна в сім’ї людина, знайома Ігореві лише з фотографій, де він — бравий та молодий, з бойовим орденом на грудях, дід-літописець, так і не дописав своєї історії.

Не захотів. Чи, як сказано, знищив написане.

Чому?

Пам’ять йому заважала?..

Випало Ігореві дописати, доказати, дійти. Уявити те, чого не було.

Не було?

Було?

Треться за пазухою, дряпає шкарубким сургучем шкіру на животі перев’язаний суровою ниткою пакет.

Сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує…

Довга-довга дорога попереду.

Спочатку, коли Вадим вперше розставив на лісовій галявині дюралеву триногу етюдника і тільки вдивився, примружившись, у рідкий ялинничок попереду, у стежинку, ледь помітну у траві, оповиту для місцевості жилавим корінням дерев, ще у щось вдивився — це вже не так важливо! — фотографуючи побачене в пам’яті, в цю мить вони і з’явилися: можливо, їхній загін передовий, розвідники-слідопити. Тоді Вадим особливо їх не роздивлявся: хіба мало хто цікавиться мандрівним художником. Звична річ: по вулицях слона водили… Вони постали за Вадимовою спиною, мовчали, чекали. Тонкою і крихкою вуглиною Вадим накидав на картон контури майбутнього етюда, готував його під фарби. Він любив писати одразу начисто — майже начисто, тому що потім, якщо робота вдавалася, він ще до-о-вго порався з нею в майстерні, відгладжував, “обсмоктував”, як сам казав. Але саме тільки з нею. Хоча, бувало, йому здавалося, що картон слабкий для цієї натури, і тоді він брав полотно чи — знедавна аркуш оргаліту, зручний для його детальної і рівної манери письма, і писав наново, відштовхуючись і від картону, але більше від пам’яті. Вона і справді була у нього фотографічною: пишався нею і не перевантажував непотрібним.

Ті, що стояли позаду, були непотрібними. Вадим не озирався, не фіксував їх, тільки нарікав про себе: невже почнуть розпитуваннями заважати?

Проте не почали. Постояли, як і досі, мовчки і мовчки ж зникли, ніби розтанули, розчинилися в зелені — так же непомітно для Вадима, як і раніше виникли.

А працювалося в цілому непогано: споро. День видався трохи похмурий, сіруватий, зручний за світлом: сонце хмарами прикрито, не ріже натуру, не міняє освітлення, рухаючись, як і належить, із сходу на захід. Тому Вадим не дуже-то любив сонце, особливо полуденне, непосидливе — не встигав за ним і, пригадується, хтось лайнув його у пресі — після персональної виставки у невеличкій залі на Горького: за “похмурість палітри, відсутність радості у природі”. Неначе вся радість — у сонці…

Сивий день добре ліг в етюд, і Вадим був задоволений, закінчував уже, доводив картон до пуття, коли знову з’явилися вони. Зручніше, мабуть, далі іменувати їх так — Вони, з великої літери, бо для Вадима Вони були однією цілою, багаторукою, багатоокою, всюдисущою істотою, свого роду улюбленим фантастами співтовариством — клоном, де окремі особи не відіграють великої ролі, але ось усі разом, в єднанні.

Втім, давно відомо: у єднанні — сила, і фантастика тут ні до чого.

Сила встала, як і раніше, позаду і цього разу не змовчала.

— Реалізм, — сказала вона.

Вадим змусив себе не обернутися, не побачити, хто це бовкнув. Продовжував працювати, знаючи прекрасно, що вступати у суперечку з невігласами бездумно і небезпечно. Та і що йому до невігласів?

А невігласи не вгавали.

— Не скажи… Подивися, як він колір відчуває.

Тільки не обертатися, не виявляти цікавості, мовчати, мовчати…

— Що колір? Зализує. І форма статична.

Не витримав — обернувся. Троє хлопців і дівчина. Два хлопці — років чотирнадцяти — п’ятнадцяти (Вадим не вмів визначати дитячий вік), третій — значно молодший, п’ятикласник якийсь. Ті двоє, схоже, близнята: у фірмових джинсах, в адідасівських кросовках, в адідасівських синіх, з білим трилисником на грудях маєчках, однаково підстрижені — чи непідстрижені? — чорноволосі, цибаті, худорляві, хоча і широкоплечі. Фізкультурники. Третій простіший: у вітчизняній ковбоєчці, у спортивних шароварах, сильно розтягнутих на колінах. Через усю щоку