Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов
Ти звик бути сам, Вадимчику, звик спати сам, вранці на самоті прокидатися, снідати, все ставити, куди належить раз і назавжди, працювати звик сам і допускав когось до себе і себе до когось лише на час, на строк “від” і “до”, самим тобою відмірений. Добре це, Вадиме, скажи?
А, власне, що поганого? Звичка — друга вдача, а вдачею він і похвалитися може, цілісністю і міцністю. Не вдача — брила гранітна…
Так що ж ця брила, цей пам’ятник тріщинки почав давати? Недобре. Непорядок. Майже три дні твоє могутнє терпіння випробовують якісь мамині дітки, а ти вже — лапки догори: бігти треба, робота не йде!
Але ж не йде…
Різко підвівся, вдивився в картон. Так, невдача. Не вийшло, настрій підвів. Сьогодні. Буває. Завтра цього не буде… А етюд — погань.
Підчепив на пензель чорної фарби, хрест-навхрест перекреслив написане. На сьогодні все. Пішов обідати, відпочивати, валятися на траві. Як там у поета: “Щасливий тим, що обіймав жінок я, м’яв квіти і валявся на траві…” Крім жінок, щастя — попереду.
Після пакетно-вермішельного обіду роздягнувся до плавок, як ті хлопці-вивідувачі, й улігся загоряти посеред ділянки, добре, що сонце ще високо було і пекло по-справжньому. Улігся на траві, на живіт, маківку білою кепочкою, передбачливо з Москви привезеною, прикрив — щоб, боронь боже, тепловому удару не статися! — приступив до читання виявленого на терасі древнього номера “Науки и жизни”, в якому затримався на статті про телепатію і телекінез — явища непоясненні, а отже, шкідливі і ненаукові, на думку автора статті. Своєї думки з цього приводу Вадим не мав, не думав про те раніше, а тепер вірив авторові на слово.
І читав би він так і далі, не відривався б, приймаючи гарячу післяполудневу сонячну ванну, як раптом з-за паркана його гукнули:
— Дядечку…
Він навіть не одразу збагнув, що кличуть саме його, тільки, зачувши дитячий голос, зацьковано стрепенувся: хто? де? нащо?
— Та вам я, вам, дядечку…
За парканом стояло голінасте дівчатко, здається, дещо доросліше від старшого з недавніх вивідувачів, спеціалістів з відтяжних маневрів, років, десь, десяти, худе (таких у школі “шкелетиками” кличуть), під хлопчика підстрижене, в короткому, до колін, сарафанчику, який вигорів настільки, що первісний його колір великий спец з колориту Вадим Тавров визначити не брався. Може, жовтий був, а може, коричневий. А може, і червоний. Поряд з дівчинкою тупцював хтось Безмовний, зовсім голий, засмаглий, з сопляком під носом, із вказівним пальцем у роті, зростику півметрового, а то й менше, одразу ж визначив Вадим. Не було у нього тепер заняття душевнішого, ніж на око визначати вік своїх ворогів.
— Ну, дядечку… — роздратовано повторило дівча, не розуміючи: чому цей літній дивак у білій кепці сидить на траві, злякано розглядає її і на заклики не реагує. Зовсім, чи що, від страху здурів?..
— Чую, не глухни, — сварливо сказав Вадим.
Можливо, якби потрапила йому до рук книга Макаренка чи Сухомлинського, він прочитав би в ній, що з дітьми слід розмовляти ласкаво і ввічливо. Але в розтріпаному номері журналу “Наука и жизнь” про виховання дітей не було ні слова.
— Чого треба?
— Це мій братик, — дівчатко потрясло голого суб’єкта за коричневу рученьку, і він, мовчки погоджуючись, гойднувся туди-сюди, не виймаючи пальця з рота.
— А я тут при чому? — запитав Вадим, заздалегідь готовий до будь-якої капості і з боку дівчатка, і з боку братика.
— Ви ні при чому, а мені як? — Дівчатко знову потрясло брата вільною долонькою — зовсім по-жіночому, по-дорослому, підперши щоку. — Клопоту з ним знаєте скільки?
— Не знаю, — сказав Вадим і на всяк випадок роззирнувся навсібіч: наче нікого довкола, спокійно.
— І добре, що не знаєте, — закивало дівчатко. — Так я до вас у справі. Він вертоліт на вашу ділянку запустив, а мамка за вертоліт мені всипле…
— Який ще вертоліт? — розлючувався збитий з пантелику Вадим, навіть встав. — Який вертоліт, запитую?
— Зелений, — спокійно пояснило дівчатко. — Із гвинтом.
— Знаю, що із гвинтом! А танка він сюди не запускав? Бомби не кидав?
Кричав і сам розумів, що смішний: на кого кричить? Однак не міг зупинитися і кричав не стільки на кого, скільки для кого — для себе надривався, себе заспокоював, а точніше, подібно до самурая, приводив у бойову готовність.
А дівчатко, яке звикло, видно, до різних коників меншого братика і вміло його заспокоювати не гірше за тих Макаренка із Сухомлинським, і тут терпіння не втратило.
— Танка не запускав, — відповіло воно на прямо поставлене запитання. — Танк дома залишився, в ящику. А бомби він робити не вміє. Поки що. І я не вмію. Ви вже дозвольте зайти, забрати вертоліт. Перепаде ж мені… А я помітила, куди він упав.
Вадим нарешті зрозумів, що дівчинка має на увазі дитячу іграшку, а зовсім не військовий вертоліт, до гвинта набитий десантниками. Зрозумів він це, і йому стало весело: ну й ну, брате, незабаром немовлят боятися станеш, мимо ясел пройти не зможеш — тільки з охороною.
— Шукай, — дозволив він.
— Я через хвіртку, — зраділо сказало дівчатко і побігло уздовж паркана.
Бігла дівчинка в доброму спортивному темпі, і братик не встигав за нею, ноги у нього ще повільно рухалися, і тому частину шляху вона тягла його волоком — за руку, що не заважало йому зосереджено смоктати палець, ніяк не реагуючи на незручності пересування.
Поки вона поспішала до хвіртки, поралася з
