Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

хоча думка здавалася безглуздою — звідки б їм знати про галявину, про бажання Вадима писати її? — заквапився, мало не бігцем припустившись до заповітного місця. Поспішав, немовби підсміювався з себе, а все ж вірив, що від Них усього очікувати можна. Сосна важка? З підйомним краном приїдуть. З траловим трактором. На вертольоті з зовнішньою підвіскою з неба спустяться. Як у старому анекдоті: ці — можуть…

Сосна виявилася на місці. Лежала, голубонька, задерши догори гілки, які ще не обсипалися, всипані довгими і маленькими голками, що берегли теплу липкість смоли і терпкий її запах. Але вже помирала сосна, оку помітно — помирала: голки втрачали колір, місцями стали вже коричневими, подекуди жовтіли, і, коли Вадим провів по сосновій гілці долонею, посипалися з-під руки. А коріння — коричневе, темне зверху і свіжожовтіюче на зламах — обліпили руді мурашки, повзали по корінню, метушилися: мурашник, чи що, під сосною був?..

Вадим умостився на своїй брезентово-алюмінієвій жердинці, довго-довго дивився на сосну. Подумав: якщо вийде, варто зробити полотно — таке вже дуже колоритне все, жваве. І писати його прямо тут, не з етюда, а з натури. А етюд — знову-таки якщо вийде! — врізати в рамочку і повісити на дачі в їдальні: як подяку за притулок. Або — ще краще: подарувати його тій довговолосій дівчині. Нехай знає, що в світі є щось краще, ніж білі трилисники на майках її приятелів.

Обірвав себе: напиши спочатку! Немає нічого гіршого, ніж ділити шкуру невбитого ведмедя: прикмета кепська, а прикметам, усупереч потужній атеїстичній пропаганді, всі вірять. І до чого тут, цікаво знати, дівчина. Невже сподобалася тобі, Вадимчику, старий ти цап? Не без того… Але чисто естетично, як модель. Написав би її, хоча і пояснив учорашнім вивідувачам, що людей не пише. І не просто портрет написав би, а де-небудь у полі чи — ще краще! — серед тих бузкових квітів і з квітами у руках, з великим бузковим оберемком квітів. Але квіти звідучора прикрашали столи і буфети на сусідніх дачах, а дівчина…

(Зізнаємося: надто багато багатокрапок, але що вдієш, коли події вимагають бодай секундного перепочинку — через побоювання за психіку Вадима, не звиклу до містики).

… а дівчина йшла до Вадима з лісу, йшла сама, у тій же квітчастій крилатці, тільки волосся її було розсипане по плечах і по спині, і легкий вітер з веста куйовдив її, підіймав, плутав нещадно і надував вітрилом спідницю, і так це було гарно, що Вадим не втримався, сказав тихо-тихо…

— Стій…

І чи то вона почула (що неможливо, неможливо, неможливо!), чи то сама того побажала, але стала саме біля поваленої сосни, завмерла струночкою, дивилася кудись поверх Вадима. І він, оглушений і вже аж ніяк не спроможний розмірковувати логічно, почав гарячково накидати її портрет тонко заструганою вуглинкою — поки вона стоїть, поки не пішла! — кваплячись, кваплячись. А вона не йшла, наче відала, що він малює її зараз, що вона не просто вчасно виникла, але й так, професійно висловлюючись, вписалася в пейзаж, що Вадим уже не мислив його без цієї сонцеволосої русалки чи, вірніше, відьми, бо, якщо вірити класиці, в Росії навіть відьми були сліпуче гарні.

Вона терпляче, завмерлою свічечкою стояла біля сосни хвилин уже, напевне, п’ятнадцять і ні слова не сказала, а Вадим і не думав про розмову, він працював, забувши навіть, що вона — жива, що вона — з Них, ворогиня, так би мовити. Але вже так він був скроєний, художник Вадим, що під час роботи геть забував про все стороннє, те, що відволікало, — мирське. Якщо вона йшла у нього — робота. А тут, здається, пішла…

І в цей час, наче режисерським чуттям угадавши момент (саме режисерським, бо, як потім міркував Вадим, режисер у цій мізансцені чудовим виявився), на сцену вийшли два “адідаси”. Вони вийшли з-за спини Вадима, прекрасно бачачи, що він устиг накидати на картоні, а, найшвидше, давно спостерігаючи за ним, і, зупинившись між ним та сосною, проспівали хором:

— Ба-а, знайомі всі обличчя!

Вони, зрозуміла річ, дівчину на увазі мали. Не Вадима ж: того навмисне не помічали. І дівчина вмить ожила від свого правцево-портретного колапсу, заусміхалася, легко переступила через сосну і промовила щось на зразок:

— Вітаю, хлопчики! Давно чекаю…

Вадим навіть не зразу збагнув, що сталося: він не вмів швидко перебудовуватися, переходити від однієї реальності (своєї, вибудуваної) до іншої. До істинної реальності. Саме їй, істинній, і належали “адідасівські” хлопчики, які вже вкотре посягали на творчі задуми художника. Тільки вчора Вони змінили реальність одразу, зрізавши квіти ще до того, як ті потрапили на картон. А сьогодні дали побавитися неждано вибудуваним, повністю вжитися в нього, і тільки тоді безжалісно зруйнували — забрали дівчину, одразу з-під пензля забрали. А результат той же: зіпсований етюд.

— Гей! — гукнув Вадим, ще не відаючи, що робити далі.

Один із “адідасів” обернувся, перебільшено ввічливо запитав:

— Ви нам?

— Вам, вам…

— Я весь — увага.

І другий “адідас” обернувся, теж — “весь увага”, а дівчина посміхалася безпечно і радісно. Їй що? Вона лялька, елемент у клоні. Сказали постояти — постояла.

А, власне, в чому їх звинувачувати? У тому, що дівчину забрали? Так не сосну ж. Навіть не квіти. Вадим не запитував дозволу писати її, сам почав, без усіляких передмов. А чому вона тоді стояла, не пішла?.. Ну це вже ти, брате, занадто, заспокоював себе Вадим. Захотіла — зупинилася. Коли заважала, сказав би — вона б і пішла. Ремствуй на себе. Інша річ, що все це, звичайно, підстроєно, і як же хитро підстроєно, психологічно точно — не причепишся.

— Ви мені заважаєте, — тільки й сказав Вадим, — не бачите, чи що?..

— Усе? — поцікавився “адідас”-один, і в цьому “усе” чулося щось єзуїтсько жорстоке, бо ж він чудово розумів, що вже дівчина їх розпрекрасна анітрохи Вадимові не заважала, навпаки: заріз йому без неї.

Але що він міг відповісти?

— Усе! — відрізав рішуче.

— Вибачте, — “адідас”-один театрально приклав руку до серця, і брат-близнюк точнісінько