Вежа блазнів - Анджей Сапковський
Мари були накриті червоним сукном. «Пофарбоване багрянцем у його власній фарбувальні», — не до речі подумав Рейневан, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.
— Як це… — вичавив він зі стиснутого спазмом горла, — як це… могло… статися?
Гризельда з Дерів, дружина Петерліна, підняла на нього очі. Обличчя її було червоне і спухле від плачу. До спідниць вона тулила обох зарюмсаних дітей, Томашека і Сибіллу. Але погляд її був недружній, ба навіть злий. Не вельми приязно дивилися і тесть та швагро Петерліна — старий Вальпот Дер і його недоладний син Кристіян.
Ніхто, ні Гризельда, ні Дери, не зволили відповісти на запитання Рейневана. Але той і не думав здаватися.
— Що сталося? Хто-небудь відповість мені нарешті?
— Убили його якісь, — бовкнув сусід Петерліна Гунтер фон Бішофсгейм.
— Бог, — додав священик з Вонвольниці, Рейневан не пам'ятав його прізвища, — Бог їх за це покарає.
— Мечем штурхнули, — хрипко сказав Матіас Вірт, який неподалік орендував землю. — Кінь без вершника прибіг. У самий полудень…
— У самий полудень, — повторив, складаючи руки, вонвольницький ксьондз. — Ab incursu et daemone meridiano libera nos, Domine…[157]
— Кінь прибіг, — повторив Вірт, трохи збитий з пантелику молитовним відступом, — із закривавленим сідлом і чепраком. Тоді-сьмо почали шукати і знайшли-сьмо. У лісі, перед самим Бальбіновом… Зразу при дорозі. Видко, з Повойовиць пан Петер їхав. Земля тамка була порита багатьма копитами, видко, гуртом обступили…
— Хто?
— Не знати, — знизав плечима Матіас Вірт. — Розбійники, либонь…
— Розбійники? Розбійники не забрали коня? Бути того не може.
— Та хто його знає, що може, а що ні, — знизав плечима фон Бішофсгейм. — Мої і пана Дера кнехти нипають лісами, раптом когось і зловлять. Та й старості ми знати дали. Прибудуть старостові люди, проведуть слідство, дізнаються, cui bono[158]. Значиться, хто мав причини для вбивства і хто з цього користає.
— Може, — в'їдливо сказав Вальпот фон Дер, — це який-небудь лихвар, що обізлився за несплачену лихву? Може, якийсь колега-фарбар, радий позбутися конкурента? Може, який-небудь клієнт, обрахований на три ламані гроші? Так-то воно буває, так-то воно закінчується, коли про походження забувають і з хамами кумаються. У купчика бавляться. З ким поведешся, того й наберешся. Тьху! Віддав тебе за лицаря, доню, а тепер ти вдова за…
Він раптом замовк, а Рейневан збагнув, що то через його погляд. Розпач і лють відчайдушно боролися в ньому, раз одне брало гору, раз друге. Він стримувався з останніх сил, але руки в нього тремтіли. Голос теж.
— А чи не бачили часом поблизу, — вичавив він, — чотирьох кінних? Збройних? Один високий, вусатий, в куртці з бляшками. Один малий, прищуватий на пиці…
— Були такі, — зненацька промовив ксьондз. — Учора, у Вонвольниці, біля костелу. Саме на «Ангела Господнього» дзвонили… О, вони виглядали лютими рубаками. Четверо. Воістину вершники Апокаліпсиса…
— Я знала! — крикнула хрипким, зірваним від плачу голосом Гризельда, спрямувавши на Рейневана погляд, достойний василіска. — Я знала, як тільки тебе побачила, ти, негіднику! Це через тебе! Через твої грішки і темні справи!
— Другий фон Беляу, — Вальпот фон Дер єхидно підкреслив титул. — Також шляхтич. Тільки цей, для різноманітності, спеціалізується на п'явках і клістирах…
— Негідник! Нечестивець! — ще голосніше верещала Гризельда. — Хто б не вбив батька цих дітей, твоїм слідом він прибув сюди! Нещастя тільки через тебе! Ти завжди братові тільки сором приносив і гризоти! Чого тобі тут треба? Уже тобі спадщиною запахло, вороне? Забирайся! Забирайся геть з мого дому!
Рейневан ледве опанував тремтіння рук. Але не вимовив ні слова. Всередині він аж кипів від шалу й обурення, його аж смикало викричати всім цим Дерам у вічі, що він думає про всю їхню сімейку, яка могла вдавати із себе панів тільки завдяки грошам Петерліна, які приносила валяльня. Але стримав себе. Петерлін був мертвий. Лежав убитий, з угорськими дукатами на очах, у світлиці власної садиби, серед кіптявих свічок, на марах, на червоному сукні. Петерлін був мертвий. Недоречними, гидкими були б лайка й пересварки тут, над його тілом, огидною була навіть сама думка про це. Крім того, Рейневан боявся, що як тільки відкриє рота, то розридається.
Він вийшов, не проронивши ані слова.
Жалоба і пригніченість висіли над усім бальбіновським поселенням. Було порожньо і тихо, челядь кудись поховалася, розуміючи, що не варто потрапляти на очі жалібникам, які поринули у смуток. Навіть собаки не гавкали. Узагалі собак не було видно. Крім… Він протер усе ще залиті сльозами очі. Чорний сторожовий пес, який сидів між стайнею і банею, йому не привидівся. І зникати не збирався.
Рейневан швидко перетнув двір, ввійшов до будинку з боку возівні. Пройшов уздовж корита для корів — будівля була одночасно стайнею і хлівом, — дійшов до загорож для коней. У кутку загорожі, де зазвичай стояв кінь Петерліна, сидів навпочіпки серед розгорнутої соломи і колупав ножем глину долівки Урбан Горн.
— Того, що ти шукаєш, тут немає, — сказав Рейневан, сам здивований власним спокоєм. Горн, на диво, зовсім не скидався на застуканого зненацька. Він дивився Рейневану в очі, не встаючи.
— Те, що ти шукаєш, було в іншій схованці. Але його вже нема. Згоріло.
— Це правда?
— Це правда, — Рейневан витягнув з кишені обгорілий клапоть паперу, недбало кинув його на долівку. Горн далі не вставав.
— Хто убив Петерліна? — Рейневан зробив крок уперед. — Кунц Аулок і його банда за наказом Стерчів? Пана Барта з Карчина теж вони вбили? Що ти маєш із цим спільного, Горне? Чому ти тут, у Бальбінові, всього лише через півдня після смерті мого брата? Звідки знаєш про його схованку? Чому шукаєш у ній документів, які згоріли в Повойовицях? І що це були за документи?
— Утікай звідси, Рейнмаре, — сказав Урбан Горн, розтягуючи слова. — Утікай звідси, якщо тобі життя дороге. Не чекай навіть на похорон брата.
— Спочатку ти відповіси мені на запитання. Почни від найголовнішого: що тебе зв'язує з цим убивством? Що зв'язує з Кунцом Аулоком? Не здумай брехати!
— І не подумаю, — відповів Горн, не опускаючи очей, — ні брехати, ні відповідати. Для твого ж блага, зрештою. Можливо, тебе це здивує, але така правда.
— Я змушу тебе відповісти, — сказав Рейневан, ступаючи крок уперед і витягаючи кинджал. — Я змушу тебе, Горне. Якщо знадобиться — силою.
Про те, що Горн свиснув, свідчило тільки те, що він склав губи. Звуку чути не було. Але тільки Рейневанові. Бо наступної миті щось зі страшною силою вдарило його в груди. Рейневан упав на долівку. Придавлений
