Вежа блазнів - Анджей Сапковський

Канонік Отто заборонив це робити. Канонік Отто наказав — по-вовчому, в жодному разі не людними стежками. Канонік Отто попередив, що погоня може чекати десь поблизу Петерлінової садиби.

Але Рейневан і на це мав спосіб.

В Олаву впадала притока, річка, а радше навіть струмок, захований в очереті, ледве примітний під балдахіном вільх. Рейневан рушив струмком угору. Він знав дорогу. Дорогу, яка вела не до Бальбінова, де Петерлін жив, а до Повойовиць, де він працював.

Перший сигнал, що до Повойовиць уже близько, подав за якийсь час саме цей струмок, берегом якого ішов Рейневан. Струмок почав смердіти, спочатку трохи, потім сильніше, а потім просто нестерпно. Одночасно вода змінила колір, причому радикально — на брудно-червоний. Рейневан виїхав з лісу — і вже здалеку побачив причину цього: величезні дерев'яні стояки сушарні, з яких звисали пофарбовані штуки полотна і сукна. Переважала червона барва — колір саме сьогоднішнього дня, про що вже сповістив струмок, але були також полотна блакитні, темно-сині та зелені.

Рейневан знав ці кольори, які тепер уже більше асоціювалися з Петером фон Беляу, ніж тинктури[153] родового герба. Зрештою, в цих кольорах була якась там дещиця і його участі: він допомагав братові одержувати барвники. Глибокий, живий пурпур фарбованого в Петерліна сукна і полотна народжувався із секретної композиції трьох складників — багрянцю, синяка і марени. Усі відтінки синього Петерлін одержував, змішуючи сік чорниці із синильником, причому синильник, мало поширений у Шльонську, він вирощував сам. Синильник, змішаний з шафраном і крокусом[154], давав чудовий відтінок свіжої яскравої зелені.

Вітер раптом подув у бік Рейневана, принісши із собою такий сморід, від якого аж сльозилися очі і скручувалися волосинки у ніздрях. Компоненти фарб, відбілювачі, луги, кислоти, соди, глиноземи, попіл і жири — усі вони були досить смердючими, неабияк смерділа також зіпсована сироватка, у якій, згідно з фламандською рецептурою, замочували льняне полотно на останній стадії процесу відбілювання. Але все це і близько не могло зрівнятися із запахом основного засобу, який використовувався в Повойовицях, — вистояної людської сечі. Сечу, яку у величезних діжках витримували близько двох тижнів, потім у великих кількостях використовували у валяльні при звалюванні сукна. Як наслідок, повойовицька сукновальня, а разом із нею і вся околиця, тхнула сцяками, як вселенське лихо, а за сприятливого вітру сморід міг доходити навіть і до цистерціанського монастиря в Генрикові.

Рейневан їхав берегом червоної ріки, що смерділа, немов вигрібна яма. Він уже чув сукновальню — безперестанний гул привідних коліс, які оберталися водою, стукотіння і скрипіння зубчатих коліс, скреготіння валів і передач; на все невдовзі наклався глибокий гуркіт, що стрясав землею, — удари товкачів, які бештали сукно в ступах. Сукновальня Петерліна була сукновальнею новочасною, модернізованою; крім кількох традиційних стійок із товкачами, на ній були молоти, які приводила в рух вода. Вони валяли сукно швидше, краще та рівніше. І голосніше.

Унизу, над річкою, за далекими сушильнями і рядом ям фарбувальні, він побачив будівлі, сараї і навіси валяльні. Там, як звичайно, стояло добрих двадцять возів найрізноманітнішого розміру і конструкції. Рейневан знав, що то були вози як постачальників, бо Петерлін імпортував з Польщі велику кількість поташу, так і ткачів, які привозили сукно для валяння. Завдяки репутації Повойовиць сюди прибували ткачі з усієї округи, з Нємчі, Зембиць, Стшеліна, Гродкова, навіть з Франкенштейна. Він бачив ткацьких майстрів, які юрмилися навколо валяльні, спостерігаючи за роботою, чув їхні крики, що були навіть голоснішими, ніж гуркіт машини. Як звичайно, ткачі лаялися із сукновалами стосовно способу укладання і перекидання сукна в ступах. Серед них він помітив декількох ченців у білих рясах з чорними ладанками, але і це теж не було новиною, генриківський монастир цистерціанців виготовляв значну кількість сукна і був постійним клієнтом Петерліна.

Але от кого Рейневан не бачив, то це якраз Петерліна. Свого брата, який постійно був у Повойовицях на видноті, бо звик об'їжджати всю територію. Він завжди їздив на коні, щоби виділятися. Врешті-решт, Петер фон Беляу був лицарем.

Що дивніше, ніде не було видно худої і високої постаті Нікодемуса Фербрюггена, фламандця з Гента, великого майстра валяння і фарбування.

Вчасно згадавши пересторогу каноніка, Рейневан заїхав між прибудови потай, ховаючись за возами клієнтів, які прибували один за одним. Насунув на ніс капелюха, згорбився в сідлі. Не привернувши до себе нічиєї уваги, під'їхав до дому Петерліна.

Зазвичай гамірний і повний людей будинок здавався зовсім порожнім. Ніхто не відреагував на його крик, не зацікавився ударом дверей. Жодної живої душі не було ні в довгих сінях, ні в челядній. Рейневан увійшов у кімнату.

На підлозі перед камінним вогнищем сидів майстер Нікодемус Фербрюгген, сивоволосий, підстрижений як мужик, але одягнений як пан. У каміні гудів вогонь. Фламандець дер і кидав у полум'я аркуші паперу. Він уже закінчував. На колінах залишалося всього лише кілька аркушів, а у вогні чорнів і скручувався цілий стос.

— Пане Фербрюгген!

— Jezus Christus, — фламандець підняв голову, кинув у вогонь наступний аркуш, — Jezus Christus, панич Рейнмар… Яке нещастя, паничу… яке страшне нещастя!

— Що за нещастя, пане майстре? Де мій брат? Що ви тут палите?

— Minheer[155] Петер веліли. Сказали, якби щось сталося, вийняти зі схованки, спалити, і то чимшвидше. Так і сказали: «Якби щось, Нікодемусе, не дай Боже, сталося, спали чимшвидше. А сукновальня має працювати». Так сказали minheer Петер… En net woord is vlees geworden…[156]

— Пане Фербрюгген… — Рейневан відчув, як від страшного передчуття волосся на голові стає дуба. — Пане Фербрюгген, та говоріть же! Що це за документи? І яке слово сталося тілом?

Фламандець втягнув голову в плечі, кинув у вогонь останній аркуш, Рейневан підскочив, обпалюючи руку, вихопив його з вогню, махаючи, погасив. Частково.

— Кажіть же!

— Убили, — глухо промовив Нікодемус Фербрюгген. Рейневан побачив сльозу, що прокладала звивисту доріжку по наїжаченій сивою щетиною щоці. — Умер добрий minheer Петер. Убили його. Замордували. Паничу Рейнмаре… таке нещастя, Jezus Christus, таке нещастя…

Гримнули двері. Фламандець озирнувся і зрозумів, що його останніх слів уже ніхто не почув.

* * *

Обличчя Петерліна було білим. І пористим. Наче сир. У кутику рота, незважаючи на обмивання, залишилися сліди запеченої крові.

Старший фон Беляу лежав на поставлених посередині світлиці марах, серед дванадцяти запалених свічок. На очі йому поклали два золоті угорські дукати, під голову підстелили ялинове гілля, запах якого, змішуючись