Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Віддай! — вигукнув Ота. Але перш ніж устиг підвестися, його випередив Ісмаїл і побіг за Ганешем. Ганеш кружляв по двору, аж поки Ота перепинив його й одібрав конверт.

— Ти не ахль! — вигукнув Ганеш. — Ти нікчемний скупий християнин! Румі![16]

— Дивіться, — сказав Ота. — Це не гроші.

Він вийняв із конверта фотографії і подав Ісмаїлові.

— Румі! — кричав Ганеш десь біля розваленого муру. — Румі!

— Прикуси язика! — гримнув на нього Юсуф. — Це, звичайно, християнин, але він теж Ахль, коли сам сказав про це й коли хоче, щоб ми його так називали. — Він зазирнув Ісмаїлові через плече й засміявся, блиснувши білими зубами. — Це ти, Ахль? Так, це ти!

Вони передавали один одному фотографію й зацікавлено розглядали її, підводячи на Оту очі, щоб порівняти з ним.

— Ти капітан? — запитав Ісмаїл, який у тьмяному відблиску багаття впізнав на фотографії стернове колесо.

— Та що ви.

— Офіцер?

Ота кивнув головою:

— Так, офіцер. — Він не знав, як інакше пояснити про цей кашкет і колесо.

— Він має своє зображення, — буркотів у темряві Ганеш. — Це безвірний румі!

— Замовкни! — гримнув Ісмаїл. — Віруючі теж мають нині свої зображення. — І, низько вклонившись, віддав Оті фотографії.

Ота підняв долоні:

— Я не маю нічого, тільки цю фотографію. Вона твоя.

— Дякую, — знову вклонився Ісмаїл і, притуливши на мить фотографію до серця, заховав під своє лахміття. Потім підвівся: — Зачекай хвилинку, Ахль.

І зник у темряві.

Юсуф роздмухав у вогні жарини, — вгору шугнув рій іскор, — а тоді мовчки сидів біля Ахмеда й Мухаммеда, дивлячись на Оту з усмішкою, схожою на великий білий серп. Усі троє були босі, із широкими ступнями. Ахмед мав гостроносі капці з жовтої шкіри, але сидів босий, наче беріг їх тільки для ходьби. Ганеша вже не було. Мабуть, десь пішов.

За хвилину, безгучно ступаючи, повернувся Ісмаїл. Сів біля вогню.

— Дивись! — Подав Оті червону згорнену шматину. — Ти моряк, я солдат!

Коли Ота розгорнув шматину, то побачив у ній вицвіле фото переляканого араба в кашкеті солдата французької колоніальної піхоти. На фото більше нічого не було видно, тільки кашкет і худе, темне обличчя з виряченими, наче від подиву, очима.

— Це ти, Ісмаїле?

— Я, — гордо притакнув Ісмаїл. — Я був у Франції. Воював там.

— І спав з руміями![17] — засміявся Юсуф.

— Так, — знову поважно кивнув Ісмаїл головою.

— І розмовляв по-французьки! — докинув Мухаммед.

— Так. Але тепер уже не розмовляю. Це було давно.

— Гарне фото, — сказав Ота, повертаючи його Ісмаїлові. — І це-справді ти. Дякую.

— Воно твоє, — сказав Ісмаїл, відводячи його руку. Голос у нього трохи тремтів.

— Ні! — вигукнув Ота. — Я не візьму. Це твоя пам'ятка.

Ісмаїл спохмурнів:

— Воно твоє!

— Дякую, Ісмаїле, — сказав Ота і, притуливши фотографію до серця, хотів покласти її в кишеню.

— Зачекай, — зупинив його Ісмаїл. Він підняв із землі червону шматину, старанно загорнув у неї фотографію й подав Оті. — На, Ахль.

— Дякую, — повторив Ота й схилив голову. Боявся бодай порухом виявити неповагу до цього незвичайного скарбу, який упав йому з неба в хвилину найбільшої скрути. Так, це справді був неоціненний скарб, принаймні для цього смуглого чоловіка, Ісмаїла, він додав йому ваги в очах інших, робив з нього досвідченого, бувалого чоловіка і солдата, до чиїх слів треба прислухатись. «Він оддав мені свій скарб, а я не знаю, що з ним робити. Треба залишити його в себе й берегти. З мого боку було б нечемно відмовлятися від цього подарунка…»

— Ісмаїл — добрий чоловік, — сказав Ота, дивлячись на Юсуфа, Ахмеда й Мухаммеда.

— Ахль — добрий чоловік, — сказав Ісмаїл.

Це було схоже на обмін компліментами після того, як вони обмінялися фотографіями. Та ніхто не засміявся.

— Ахль — добрий чоловік, Ісмаїл — добрий чоловік, — сказав Ахмед, а Юсуф та Мухаммед ствердно закивали головами.

Потім вони заходилися ламати тверді перепічки, які приніс Юсуф, і мовчки їли; вогонь поволі згасав. Ота раптом згадав про Віветтиного дядька Муссу, який чомусь довго не приходив, хоч і пообіцяв.

— Де Мусса? — запитав він.

— Не знаю. Мабуть, прийде, як дасть аллах, — відповів Юсуф.

Це пролунало так непевно, що Ота встав.

— Піду пошукаю його.

— Ні, сиди, ти наш гість, — підвівся Ісмаїл. — Я піду. — І зник у темряві. Але одразу ж повернувся: — Там жандарми!

— Поліція?

— Так.

Ота підхопився:

— Мені треба тікати!

— Куди?

— Не знаю.

— Ходи зі мною! — схопив його за руку Юсуф.

— Ні, зі мною! — вигукнув Ісмаїл.

Ота секунду стояв між ними, вагаючись, а тоді вирвався від Юсуфа й побіг за Ісмаїлом. З дому Мусси долинув гамір голосів. Перелазячи з Ісмаїлом через напівзруйнований мур, Ота озирнувся й помітив, що двір спорожнів: Юсуф, Ахмед і Мухаммед зникли. Він подумав, що це, мабуть, не портові робітники, а злодії, якщо тікають од жандармів. Та він теж тікав, хоч і не був злодій.

— Сюди, — прошепотів Ісмаїл.

Вони побігли іншим, меншим двором. Довкола було темно, хоч в око стрель, але праворуч нагорі у вікнах блимало жовте світло; здавалося, там горіла свічка чи каганець, і в цьому тьмяному відблиску Ота побачив купу потовченої цегли.

— Сюди, — сказав Ісмаїл і відчинив двері, що висіли на одній завісі. Двері гучно зарипіли. — Сюди, — повторив він, залишаючи двері відчиненими; смужка світла освітила напіврозвалену халупку чи сарай.

— Ще далі, — прошепотів Ісмаїл і, перебігши сарай, відчинив другі двері. — Стрибай, тут неглибоко.

Ота стрибнув у темряву, спіткнувся об щось і впав на вогку долівку.

— Я зачиню, щоб сюди ніхто не зайшов, а потім прийду по тебе, Ахль. Можеш спокійно спати.

Двері зачинилися, потім рипнули другі, на одній завісі.

Ота залишився сам. Він почав мацати навколо, проте намацав тільки гудзуваті стіни. Сів, притулився спиною до стіни й опустив на долоні голову. Несподівано щось терну-лось об його штани, якесь маленьке вертке звірятко. В першу мить Ота подумав, що це собака, як учора. Але звіряток було багато. Ота спробував одігнати їх. Почувся писк. Ота миттю скочив на рівні ноги. Пацюки зникли, проте за хвилину з'явилися знову. Тоді він почав бити ногами довкола себе. Пацюки повтікали, й тільки один чи два не влякалися, тихо попискували й тупотіли ніжками. Це нагадувало лопотіння дощових крапель.

— О боже… — простогнав Ота.

В сараї було душно, аж млосно. Ота спробував відчинити двері, але не міг намацати клямку. Нарешті додумався витерти сірник і в мерехтливому світлі побачив перед собою голі дошки без клямки, а в кутку маленького приміщення — купу ганчір'я. Сірник погас. Ота вперся руками у двері. Вони прочинилися.