Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Ота повернувся й пішов назад, але коло басейну побачив тільки старого араба, який сидів навпочіпках і нишпорив очима по землі.

— Ти не знайшов тут п'ять франків? — запитав Ота по-арабському.

— Ні, пане. — Видно було, що він бреше.

— Ти злодій!

Араб подивився на нього з-під почервонілих повік, але не відповів.

— Ну й подавися ними! — буркнув Ота і поплентав геть. Його раптом охопило почуття страшної втоми. Минула ціла година, поки він обігнув порт і дістався до шосе, за яким синів океан. Насилу знайшов кілька скель, де можна було сховатися від тисячі автомобілів, що снували сюди й туди по шосе, начищаючи до блиску асфальт, як черевики. Ота роздягся й стрибнув у хвилі.

Вони були прохолодні, спокійні й мляві, бо прикотилися сюди здалеку, аж від американського берега по той бік океану. Так він принаймні думав, коли ліг горілиць і, погойдуючись, дивився на небо, яке було вже не зелене, а синє, як ці хвилі довкола.

Вийшовши з води, Ота ліг на скелю й подумав про те, що, по суті, вперше викупався в морі, та це анітрохи його не втішило. Потім заснув. Потім дивився на хвилі, які одна за одною накочувалися на берег і облизували його. Потім знову скупався, а коли сонце схилилося над обрієм, одягся й попрямував до міста.

У вузькій вуличці, біля стіни, в якій була хвіртка без клямки, Ота зупинився й став чекати. Незабаром на розі з'явилася Віветта, але він навіть не ворухнувся. Зате вона, помітивши його, наддала ходи, побігла до нього, несучи два кошики. Тоді він опустив очі й рушив їй назустріч.

— Ото! — вигукнула вона. — Чому ти не прийшов учора?

— Не знаю. Був дурний. — І подумав: «А може, тепер дурний».

— Зачекай мене тут. — Дівчина аж сяяла від радості. — Неодмінно зачекай, чуєш?

— Та я ж чекаю.

Вулицею йшов хлопець-араб у смугастій сорочці, несучи під пахвою скриньку із щітками й кремом для взуття. Зупинився біля Оти, присів навпочіпки й, поставивши скриньку на землю, постукав у неї щіткою, мов у ворота.

— Сір. Іди геть, — сказав Ота. А коли хлопець навіть не ворухнувся, додав: — Макаш фулюс. Я не маю грошей.

Хлопець побіг геть, але раптом зупинився, показав дві монети й поманив ними Оту. Ота засміявся. В цю хвилину з хвіртки вийшла Віветта.

— Ти вже, бачу, повеселішав. Це добре, — сказала вона, взяла його під руку й швидко повела, мовби на них чекала далека дорога, аж на край світу. — Вчора я так довго тебе надала. Дядько Мусса знає все. Сказав, що можеш у них ночувати.

— Гаразд, — відповів Ота. — А потім що?

— Ти можеш там ночувати навіть три ночі підряд! Навіть цілий тиждень!

— Я хочу працювати, а не спати.

Вона засміялася.

— За тиждень я, можливо, буду в Марракеші й ти приїдеш до мене.

— Наам, — сказав він. — Так.

— Чому ти розмовляєш зі мною по-арабському?

— Я тренуюсь. Адже ми йдемо з тобою до арабського міста.

Він зайшов у ворота медіни біля вежі з годинником, і йому здалося, що цей убогий квартал має тільки один вихід, як в'язниця. Вулички були освітлені лампочками, подекуди горів вогонь під казанами торговців стравами, і в його відблиску видніли жебраки, що сиділи під стінами будинків, схожі на пні з єдиною вцілілою гілкою — простягненою рукою.

— Аллах мулана![13] — гукали вони, й Віветта відповідала:

— Аллах інуб. Аллах сам подасть.

Грамофони квилили одну й ту саму мелодію, яка спіраллю линула в чорне небо, а потім падала додолу, немов стомлений жайворонок; погоничі віслюків кричали: «Баляк! Дорогу! Баляк!»

Ота обертався на кожен вигук, але Віветта тягла його далі:

— Не зважай на них. Ходім… Ото… дядька звуть Мусса…

— Я знаю, — відповів він.

— … а мене Айша.

— То ти не Віветта?

— І Віветта теж. Тільки там. — Вона махнула рукою назад, у напрямку того світу, який вони покинули і в якому все було інше — люди, мова, надія, віра, життя, бог і навіть імена. — А тепер сюди. Ми підемо задвірками.

— Чому?

— Так, — відповіла Віветта. І вже коли вони звернули у вуличку, схожу на темний тунель, нахилилася до його вуха: — Щоб тебе тут ніхто не побачив.

— Хто саме? Поліція?

— І поліція теж.

— А вона часто сюди приходить?

— Не дуже. Але може звернути на тебе увагу.

— Чому?

Віветта мовчала. Проте Ота здогадався й сам: у домі дядька Мусси порядному європейцеві нічого робити.

7

Мусса був довготелесий чорний араб із сутулими плечима й білим тарбушем[14] на голові. На вустах у нього плавала невиразна усмішка, яка то зовсім згасала, то з'являлася знову, коли він поглядав на Оту. Мусса зустрів Оту в темному коридорі, у який звідкись падало світло — десь там, певно, була його кав'ярня.

— Хвилинку, пане, — сказав він по-французьки, беручи за ним і за Віветтою двері на засув. — Хвилинку, — повторив і пішов попереду до розхитаних сходів. Оті було видно, як з-під довгого бурнуса по черзі виринають його голі коричневі п'яти й знову щезають під ним, наче граються в хованки. Нагорі Мусса не зупинився, а почав спускатися іншими стрімкими сходами, й Оті тепер було видно тільки обриси його голови, тарбуша і плечей, вигнутих дугою. Сходи вели до самісінької хвіртки, за якою горіло вогнище.

— Почекай, пане, — звернувся Мусса до Оти. — Цих людей ти можеш не боятись.

— А я й не боюся, — відповів Ота.

— Гаразд, — посміхнувся Мусса. — Потім я прийду до тебе й покажу, де ти спатимеш.

Він квапливо пішов сходами нагору, але потім обернувся і покликав:

— Айшо!

— Іду, — відповіла Віветта й глянула на Оту великими, повними відблисків вогню очима: — Тобі тут буде добре, любий. Я прийду завтра вранці й щось тобі принесу.

— Гаразд, — відповів він покірно.

— Ото, — прошепотіла дівчина, зводячи на нього очі.

— Гаразд, — повторив він, слухняно й холодно, цілуючи її.

— До побачення. — Вона побігла за Муссою, п'яти якого то виринали з-під бурнуса, то щезали під ним.

Ота зітхнув і, повернувшись, вийшов у двір, до вогнища.

Двір був оточений з трьох боків чорними стінами будинків, а з четвертого — кривим муром, схожим на купи будівельного сміття чи руїну. Біля вогнища сиділо кілька чоловіків у яскравих тюрбанах і строкатому лахмітті. В небі мерехтіли зорі, але коли полум'я шугало вгору