Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
— Мсал хейр. Добривечір.
— Мсал хейр, — відповів один із них, у піджаку, схожому на європейський, тільки без рукавів.
Більше не озвався ніхто. Ота не знав, як повестися. Сів навпочіпки, як вони, але в нього заболіли ноги, і він сів на землю, обхопивши руками коліна. Побачив, що ці люди печуть на вогні маленьких рибок і що їх четверо, разом з підлітком, якого вони кликали Ганешем, тобто Гадюкою. Це ім'я йому дуже пасувало, бо рухи в хлопця були нечутні, як у гадюки, й він не міг і хвилини всидіти на місці. Та найбільше хлопець крутився біля Оти; його верхні зуби стирчали на всі боки, як листки маруни. Це був уже другий Гадюка, якого здибав Ота за досить короткий відтинок часу.
Ота спробував пригадати свій двобій із першим Гадюкою, гадючі очі якого давали знати, куди він пошле удар кулаком. Але це все було вже таке далеке, майже нереальне. Як сон… Чи, може, то було реальне, а це, що він бачив зараз, було примарним сном. Ці четверо марокканців, до яких щойно пристав п'ятий, ці п'ятеро осіб дна… Ота дивився на рибини, які пеклися у вогні, й думав, що незабаром це скінчиться, бо прийде Мусса й одведе його кудись, де він залишиться сам і де не треба буде так жадібно дивитися на рибини й боятися підвести очі, щоб не зустрітися з поглядом цих людей дна. Він весь час відчував на собі ці чужі очі: вони обмацували його, оглядали, обшукували, повзли по руках, губах, сягали в мозок і кишені.
Хтось смикнув його за рукав:
— Гат фулюс! Дай грошей!
Це був Ганеш-Гадюка.
— Макаш фулюс. Я не маю грошей, — відповів Ота і безпорадно озирнувся.
Навпроти нього сидів п'ятий чоловік, той, що прийшов хвилину тому.
— Я теж не маю! — І засміявся.
Він був у смугах і плямах, немовби щойно викупався в багні. На плечах тримав брудний мішок, і тільки усмішка його була біла наче сніг. Він подав Оті рибину:
— Хочеш?
— Хочу, — сказав Ота, взяв рибину й заходився їсти.
— Ти голодний? — засміявся чоловік. — Я теж!
Ім'я його було Юсуф. Того, у піджаку без рукавів, що перший відповів на Отине вітання, звали Ісмаїл. Він був тут найстарший.
— Я теж, — повторив Юсуф і собі взяв рибину. — Ти гарний. І дужий. Але я також дужий.
Він підняв руку з рибиною, напружив біцепси й гордо озирнувся, блиснувши зубами. Тоді Ота теж загорнув рукав і теж напружив біцепси. Всі засміялися.
— Ти француз? — запитав Ісмаїл.
— Ні.
— Англієць?
— Ні.
— Іспанець?
— Ні. Чехословак.
Усі знову засміялися, недовірливо перезираючись. Вони не знали, що думати про цю білу людину, котра прийшла до них із ночі й із країни, про яку ніхто ніколи не чув.
— Чого ти до нас прийшов? — запитав Ганеш.
— Мене привела Айша.
— В такому разі у тебе є гроші!
— Дай йому спокій, — сказав Юсуф і засміявся. — Ти сам бачив, що він голодний. Отже, грошей у нього немає.
Він доїв свою рибину і тепер, нахилившись пад вогнищем, поводив очима, зиркаючи на Оту, і вдавав, паче швидко підгортає вогонь до уст. Оті й справді здалося, ніби він набирає в жмені полум'я й ковтає його. Всі зареготали.
— Ти, бачу, штукар, — сказав Ота. — Що ти робиш? Де працюєш?
— У порту, — засміявся Юсуф. — Вантажу вугілля. Ми всі носимо мішки з вугіллям — я, Ісмаїл, Ганені, Мухаммед і Ахмед.
Мухаммед і Ахмед були ті двоє, які не озвалися досі ще й словом.
— Це важка праця?
— Нелегка, — сказав Юсуф, блиснувши очима.
Хвилину коло вогнища панувала тиша.
— Чого ти опинився у Дар-ель-Бсйді? — запитав Ісмаїл.
Минула хвилина, поки Ота здогадався, що Дар-ель-Бейда по-арабськи означає Білий будинок, тобто Касабланка.
— Я приїхав побачити вашу країну.
— Нащо? Хіба Дар-ель-Бейда краща, ніж твоя країна?
Ота знизав плечима.
— Я хочу поїхати й далі. Аж до Марракеша.
— Марракеш не наша країна.
— Ну, то до Сеттата.
— Сеттат теж не наша країна.
— А що ж тоді ваша країна?
— Дар-ель-Бейда, — сказав Ісмаїл. — Та й то тільки шматок, тільки медіна.
— А Бідонвілль?
Ісмаїл замислився.
— Мабуть, теж, — відповів за хвилину. — Так, Бідонвілль, мабуть, теж наша країна.
— А порт?
— Ні, порт не наша країна. В порту французи.
— Розумію, — мовив Ота. Проте він розумів не все. Що, власне, вони вважали «своєю країною»? Тільки місто, де живуть коричневі люди? Але ж коричневі люди живуть і в Марракеші… Він запитав про це.
— Так, — відповів Ісмаїл, мить повагавшись. — У Марракеші живуть арубія[15]. А також бербери, шлеги. Проте Марракеш далеко. Це не наша країна.
— А ми не арубія, — докинув Мухаммед, що досі мовчав. — Ми з Дар-ель-Бейди. Арубія ті, що живуть у бледі. Марракеш — це вже блед.
— Однак це теж ваша… ваша… — Ота не знав, як по-арабському «вітчизна», і вжив французьке слово: — Ваша patrie.
Вони дивилися на нього, нічого не розуміючи. Зрозумів тільки старий Ісмаїл:
— Ні, це не наша patrie. Французи мають patrie, ми ні… Мабуть, ні. Напевно ні.
— Але ж там правує ваш султан!
— Так, — сказав Ісмаїл. — Блед належить султанові. Все належить султанові. Однак це не належить мені.
— Мені теж не належить, — озвався Юсуф, і всі знову зареготали, напевне, через те, що їм нічого не належало й ніхто нічого не міг у них одібрати, хіба що лахміття, оцей піджак з повідриваними рукавами чи порожній мішок, який вони, мабуть, натягують на голову, коли носять на пароплав вантажі.
— У тебе є гроші, бо ти білий, — сказав раптом Ганеш біля самісінького Отиного вуха. — Дай грошей, ти їх маєш! Ти білий!
— Іди геть!
— Ні. Дай грошей, ти білий!
— Я не білий! — вигукнув Ота. — Я Ахль, я такої ж крові. Дивись. — І почав вивертати кишені.
Він і справді був такий же, як і вони, бо сидів серед них, як їхній брат, а головне через те, що, як і вони, нічого не мав.
— Шуфу! Дивіться!
І чоловіки здивовано вирячили очі, бо не розуміли, що він хоче сказати. Побачили три порожні кишені. З четвертої випав білий конверт.
— Фулюс! — зрадів Ганеш, схопив конверт і, відбігши в куток двору, почав підстрибувати то на одній, то на другій нозі, махаючи конвертом над головою. —
