Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Ота схопив Каміля за лікоть:
— Послухай, ти, мабуть, знаєш: чому Джоанна вийшла за Монді?
— Бо вона нітрохи не краща за нього.
— Брехня!
Каміль зупинився, повернув до нього голову і облизав губи.
— Мабуть, нітрохи не краща, — виправився він. — Хто може зрозуміти жінок…
Каміль рушив до ліфта, але замість відчинити двері зупинився перед дзеркалом і ще раз старанно пригладив пофарбоване волосся.
— О боже, який у мене вигляд! Зрештою Монді візьме тебе, а мене викине… Та ні, — він обернувся і засміявся, — іду, це я жартую. Чого б він мене викидав, у нього й так мало людей.
— Хіба Фавлер нікого не привів?
— Тільки одного, якогось чемпіона Корсіки. Але втік Густ.
— Густ? — здивувався Ота. Це був той навіжений латиш з очима, в яких, здавалося, сиділи дві мухи. — А куди?
— Мабуть, до Легіону.
Ота зупинився на сходах.
— Оце здорово! Хтось рятується від Перрейри в Легіоні, а я рятуюсь від Легіону у Перрейри. Ну й сміхота!
Каміль постукав у двері.
— Хто там? Заходьте! — почувся голос того штукаря, Монді Перрейри.
Каміль просунув у двері голову:
— Шефе, я привів вам боксера.
— Де ти його підібрав?
— Унизу в кафе. Він хотів побитися зі мною об заклад на пляшку коньяку, що нокаутує Гадюку.
— Давай його сюди!
Каміль обернувся до Оти.
— Заходь. — І відступив, даючи йому дорогу. Очі їхні на мить зустрілись. Ота ще встиг побачити, що райдужні оболонки у Каміля смугасто-жовті, як тигряче хутро, і переступив поріг.
2
Раймундо Перрейра у мокрій од поту шовковій сорочці й краватці з вогненними смугами сидів за столом, поклавши ногу на ногу, і їв горіховий торт. Мовчки глянув на Оту. Вусики-олівчик, приліплені під самісіньким носом, погойдувалися вгору-вниз, наче поплавок на хвилі.
— Добридень! — чемно привітався Ота.
— Ого! — вигукнув Монді. Дожувавши, він хвилину висмоктував те, що застрягло в зубах; звук цей був схожий на цвірінькання птаха.
Ота несміливо озирнувся. Біля вікна, засунувши руки в кишені і подзенькуючи монетами, стояв високий рудуватий чоловік; він мав усіяне ластовинням обличчя і кутасте підборіддя.
Біля другого вікна, спиною до кімнати, стояла Джоанна. Сонце мінилось у її волоссі, й вона була точнісінько така, як Ота її собі уявляв: вона була світло, а всі інші — тінь.
— Ого! — повторив Перрейра, запихаючи в рот останній шматок торта. — До нас прийшли гості. Фавлер! — повернувся він до рудого. — Погляньте на це спортивне диво. Це той джентльмен, що поклав Гадюку фолом, а потім витиснув з мене премію.
— Ніякого фолу там не було… — заперечив Ота.
— Тихо! — гримнув на нього Монді. — Коли я кажу, що це був фол, то він таки був! Зрештою це тобі підтвердить Гадюка. А тепер кажи, чим ми зобов'язані тобі за таку честь.
— Він міг би пристати до нашої компанії, — сказав позаду Каміль, — його кулаки аж просяться в бій, стільки в них динаміту.
— Гм… — закліпав очима Монді! — А чого він такий пом'ятий? Процвиндрив мої шістдесят франків і тепер сидить на мілині, га?
— Якби він сидів на мілині, то не побився б зі мною об заклад… — знову озвався Каміль.
— Помовч, нехай каже він!
— Я пристав би, — сказав Ота. — Охоче спробував би ще раз…
Він замовк, дивлячись на Фавлера. Той саме, відійшов од вікна й поволі підступав до нього довгими, лінивими кроками. Зупинившись перед Отою, Фавлер оглянув його, скоса дивлячись з-під примружених повік. Здавалося, він його роздягає.
— Досвід у тебе, видно, невеликий. — У Фавлера був дзвінкий, скляний голос. — Покажи зуби!
Ота підкорився. Він уже бачив, що Фавлер дивиться на нього, мов на коня, якого хоче купити спільно з Монді.
— Візьміть його, — озвалася раптом Джоанна, напівобернувшись і з усміхом дивлячись на Оту, що стояв, роззявивши рота, червоний мов рак. — Облиште це, Фавлер, і візьміть його, — повторила вона. — Він переміг Гадюку в першому ж раунді, цього, мабуть, досить.
— Хвилинку, мадам, — відповів Фавлер і звернувся до Оти: — Де ти займався боксом?
— Дома, в Чехословаччині. Трохи у Франції.
— Ти професіонал?
— Так.
— Покажи книжку.
— Ви маєте на увазі… — Ота затнувся. — Ви маєте на увазі…
— Авжеж! — урвав його Фавлер.
— На жаль, у мене її немає…
— Але вона була. Він показував мені її на пароплаві, — збрехав Каміль, який стояв позаду.
— То чого ж її в тебе немає зараз?
— Загубив. Разом з валізою і всіма документами!
— Ай-ай-ай! Оце так! — Монді Перрейра глянув на Фавлера, який стояв, надувши щоки, проте не сказав ні слова.
— Кепські твої справи, юначе, — озвався нарешті Фавлер.
— Але це, певно, можна було б якось залагодити, — зауважив Каміль. — Вам не хочеться втручатися в чужі справи, шефе, однак ви знаєте, що нам потрібен цей красунчик…
— Ми знаємо й те, що нам не потрібно, — присадив його Фавлер. — Я маю на увазі твої поради.
— Послухайте, — сказав Ота. — Всі присутні тут можуть підтвердити, що в мене були документи, інакше б я не потрапив на пароплав і не зміг би зійти з нього. Я не думаю… — Він замовк, бо не міг і не мав права просити. Не мав на це права через Монді й Фавлера і не міг через Джоанну. Досить було того, що вона бачила, як він розтуляв по команді рота, наче дресирований тюлень. — Я не думаю… не думаю, що ви боїтеся! — Він відчув на собі Джоаннин погляд. — Але якщо я вам не підходжу, то я піду. — І повернувся до дверей.
— Заждіть, — зупинила його Джоанна. — Фавлер, на одне словечко.
Вони хвилину про щось шепотілися біля вікна. Монді встав і приєднався до них. Нарешті Фавлер засміявся, потім засміявся й Монді.
— Знаєш що? — Монді взяв Оту за лікоть, як тоді, на пароплаві, і в Оти знову було таке враження, мовби його витягують за вуха з циліндра; та сьогодні він уже не пручався. — Знаєш що? Ми візьмемо тебе на один поєдинок. Якщо покажеш себе, то зостанешся у нас, і ми тебе не скривдимо! — Він прицмокнув язиком. — Compris?[18]
— Розумію, — відповів Ота. Його знов охопила радість, мінлива, ніби шовк. — Коли має відбутися поєдинок?
— Не сьогодні, — сказав Фавлер. — Пополудні ми виїжджаємо до Рабата.
Ота невимовно зрадів. Нарешті він виїде з Каса, з цього проклятого міста, де йому ставало дедалі гірше.
— А як же документи? — запитав він.
— Можеш про це не турбуватися, ти зі мною, — заявив зневажливо Монді. — В
