Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

— Ні.

— Словом, у тебе нема нічого, крім зухвальства. Побачимо, чи тобі цього вистачить на рингу. Камілю, знайди йому все!

— І хоч трохи випрасуй свою одежу, — докинув Фавлер. Він знову тримав руки в кишенях і дзвенів монетами.

— Гаразд, — сказав Ота. — Але, може, ви дасте мені бодай трохи грошей? Я чую, що їх у вас повна кишеня.

— У тебе поганий слух, ти помиляєшся, — посміхнувся Фавлер і, витягати з кишені в'язку ключів, задзвонив ними Оті перед носом. Але з другої кишені він вийняв десять франків. — Це тобі поки що на сигарети. Костюм можеш випрасувати за мій рахунок. А тепер іди!

— До побачення! — вклонився Ота Джоанні.

Вона всміхнулася, коли він уже опинився за дверима і, зачиняючи їх, подивився на неї крізь щілину. Джоанна все ще всміхалася. Наче в кінотеатрі, коли з екрана зникає гарне ясне видиво.

— Щиро кажучи, я вже боявся, що тебе спіткає невдача, — буркнув Каміль.

— А чого ти повинен за мене боятися? Тобі це, зрештою, має бути байдуже.

— І то правда, — погодився Каміль.

Ота взяв його під руку.

— Джоанна за мене заступилася, ти помітив? А дехто казав, що вона погана жінка.

— Послухай, я б тобі радив зараз думати не про жінок, а про поєдинок. Тебе виставлять проти Гадюки, можеш не сумніватись.

— Ну то й що? Це, звичайно, звір, але він телеграфує очима, куди пошле удар. Ти цього не знаєш?

— Знаю.

— Думаю, що він нічого мені не зробить.

Оті й справді все раптом здалося легким і ясним. Наче той пушок довкола Джоанниної голови, оті дрібненькі світлі волосинки, які вибилися із зачіски і які видно було тільки проти сонця. Він біг до сходів поруч з Камілем, який важко відсапував.

— Тобі я теж вдячний, Камілю! Ти повівся як справжній друг.

— Не поспішай дякувати, — відказав Каміль. — Ти ж іще не знаєш… Як тебе, до речі, звуть?

— Даруй! — Ота поплескав його по плечу. — Я Ота Скала. І мене, можливо, видаватимуть за чемпіона Чехословаччини.

— Навряд, — зауважив Каміль. — Краще розраховуй на щось зовсім інше.

— Тобто?

Вони були вже на сьомому поверсі, й Каміль показав на кімнату, де мешкав разом з Гадюкою, а тоді, не стукаючи, відчинив двері поряд.

Це була світла кімната з трьома ліжками. На одному сидів кремезний чоловік з веселим обличчям і дрібненькими кучерями. Плямкаючи, він їв абрикоси.

— Це Маріо, — відрекомендував його Каміль.

Маріо виплюнув у долоню кісточку й підвів очі.

— Ти новенький? — Голос Маріо виходив десь аж із дна грудей.

— Мене взяли тільки на пробу, — відповів Ота. — Це ти чемпіон Корсіки?

— А що, не схожий? — засміявся Маріо. — Бери. Абрикоси перший сорт.

Ота взяв кілька штук, і Маріо пильно дивився, чи вони йому сподобаються.

— Ну як?!

— Перший клас.

Каміль тим часом сів на ліжку під вікном.

— Швидко скидай свою шкуру, я віднесу покоївці, хай. випрасує.

— Хто тут іще живе?

— Біля дверей спав Густ. А оце ліжко Марселя.

Каміль узяв Отину одежу і вийшов. Запала тиша, яку порушувало тільки плямкання Маріо.

Ота підійшов до Густового ліжка. Постіль була розкидана, ніби Густ устав з неї лише п'ятнадцять хвилин тому й помчав до Легіону. Мабуть, вона була ще тепла. Мабуть, він не взув навіть черевиків, цей осел Густ із мухами в очах.

— Коли він утік? — запитав Ота Маріо.

— Хто?

— Густ.

— Позавчора. Покоївка тут зовсім не прибирає.

— А ти? Де тебе знайшов Фавлер?

— В Алжірі, — відповів Маріо. — Але я працював на нього ще раніше.

— Що він за людина?

— Можна жити.

— Гм. А яка в тебе вага?

— Напівважка, — відповів Маріо. — Непогані абрикоси, еге ж?

Ота підійшов до вікна. Воно висіло високо над містом, набагато вище, ніж вікно в готелі «Страсбург», і Ота побачив море, навіть не вихиляючись. Йому добре було видно те місце, де недавно стояла на якорі «Менара» і де він зійшов на марокканський берег із собакою Дантоном, митницю, де вдарив поліцейського, і ще далі — жовтаву масу медіни, серед якої стирчав кутастий мінарет і яка звідси здавалася майже гарною. Такою гарною, що Ота ледве повірив, що десь там, на дні цього лиха, він провів сьогодні жахливу піч. Далеко ліворуч видніла зелена пляма, парк, де він учора під кущем ночував з собакою, повним бліх, а трохи позаду — щось блискуче, мабуть Бідонвілль. Унизу довкола були дахи сучасного міста, певно, і дах готелю «Страсбург», і тераса, де ще й сьогодні лежить оте голе дитинча й дриґає ліжками. Bin бачив усе це як на долоні, всі свої зупинки в Каса, весь той шлях, який видався йому таким довгим, складним і сповненим небезпечних пасток, але який, може, й справді був тільки метушнею переляканого жука.

Проте цей жук тепер урятувався, він уже нагорі й може чхати на весь світ. Правда, становище його не дуже поліпшало, але все-таки поліпшало, хоч на крихту. А крихта в цій ситуації означає для нього страшенно багато. «Взяти хоча б десять франків і оцю розкидану Густову постіль. Що для іншого означає чужа, розкидана постіль? Нічого, він у неї, можливо, й не ліг би. А для мене це величезний крок нагору, і я почуватимусь у ній королем. І триматимусь за неї зубами й кігтями, радше дозволю на рингу вибити собі зуби, ніж піти знову у те багно, в той безнадійний жах. Радше дозволю себе вбити!»

Ота обернувся до Маріо.

— Тобі тут подобається? Тут, у Каса?

— Цілком, — відповів Маріо. — Абрикоси тут перший сорт. Бери ще.

— Охоче.

Але Ота не взяв. Щось примусило його обернутись. У дверях стояв П'єтро Сокко, Гадюка. Ротик маленький, як квітка, руки опущені вздовж тіла, кулаки трохи не сягають колін.

— Яка приємна несподіванка, — мовив він неквапливо, вп'явшися в Оту зеленими очима. — Ти знову захотів скуштувати моїх кулаків? Пізно, та все-таки.

— Я ждав, коли ти знову зведешся на ноги, — відповів Ота.

— Мадонно! — зареготав Гадюка. Він розчепірився, пальці рук застромив за пояс довгих штанів. На ньому була стара майка з гадюкою. — Мадонно! Коли писатимеш своїй дівчині, не забудь нагадати, що тебе поховають у Марокко.

— Головне, що не поруч тебе.

— Прошу вас, облиште дурні балачки, — невдоволено озвався Маріо. — Краще візьміть…

У цю мить до кімнати вбіг Марсель Петіжан. Рвучко відчинивши двері, він ударив ними Гадюку в спину, але не звернув на це ніякісінької уваги й побіг просто до свого ліжка. Зупинився лише тоді, коли побачив Оту.

— Чорт, ми, здається, знайомі, правда? Авжеж, знайомі. Тебе взяли замість