Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

…Ще звечора імператорові Василію Другому доповіли про дивне, незвичне поводження русів. Вони відмовилися навіть від легкого вина, а цілісінький день вмивалися і прали натільний одяг, аби стати до битви світлими і чистими, ніби не однаково, в якому вигляді полягти під мечем. А потім ще їли до поту, навіть вже в неохоту, бо вранці не візьмуть до рота ані риски, а тільки вип’ють по кухлю води. Серед стану у них було накопано безліч ям, які дихали пекучим жаром древесного вугілля і навколо яких вони, зморені надмірною трапезою, поснули. Але імператор на це не зважив: кожен народ має свій звичай. Не хочуть вранці їсти, щоб бути легкими в бою? То хай! Аби стояли і не хилилися.

Однак вранці здивувався й Василій Другий: молоді отроки роздмухували у ямах ще не охололі жарини, над ними навішували місткі казани, які скоро запарували. А весь руський корпус, наїжачений списами і готовий до бою, вишикувався навколо них, ніби для того тільки й прибув до далекої Візантії, щоб боронити збройною рукою свої похідні казани з киплячою юшкою…

Здавалося, це роса до чистої прозорості вимила повітря, щоб засяяв радісний, сонячний день перемоги. Однак земля під травою була ще вогкувата, і це було добре, бо пилюка не запне одразу ж панораму битви.

Варда Фока змахнув рукою.

Ліворуч, як і було замислено, рушили щитоносці, а за ними юрбою посунули пращники і лучники. Праворуч торкнули п’ятами боки коней лучники верхові.

Варда Фока повернув свого білого коня До кавалеаріїв і, натужуючи голос, щоб почуло його якомога більше воїнів, почав казати:

— Вершники! Перед вами вороги, за спинами яких вас чекає із щедрими дарунками перемога! Нападіть на них сміливо і невідпорно, хоч вони й не тікатимуть од вас негайно. Я знаю це наперед і кажу вам, бо змалку вихований у битвах і здобув багато перемог. Доля солдата у бою невідома, і ви знаєте про це так само добре, як і я. Але швидка і рішуча перемога зберігає життя багатьом солдатам, які збагачуються опісля битви, як ніколи. Пам’ятайте! Вас чекають золото і коштовності! Отож вперед! На ваших списах — смерть ворогам! В бій, воїни Христа!

Засурмили ріжки, вдарили кімвали, загули бубни. Задзвеніли обладунки, залізні шереги рушили, спочатку повільно, потім усе швидше, набираючи навальний темп. Вершники підбадьорювали один одного криком, передні наставили довгі списи, задні підняли мечі, що зблискували на сонці. Земля важко задвигтіла. Над полем котився грізний залізний грім. Коли остання шерега проминула імператора, вперед рушили легко озброєні трапезити, безжальні переслідувачі втікачів.

Варда Фока кинув швидким оком на фланги. Картина, яку він побачив, вразила його. На лівому крилі, там, де стояли варяги, летіли в неповороткі залоги щитоносців і лучників кам’яні брили і важкі колоди, всіяні залізними гостряками. Воїни, гинучи цілими купами, задкували, бо не могли лишити своїх шерег і розсіятися: без захисту щитоносців вони робилися здобиччю ворожих стріл. А варяги неспішно сунули за ними, дружно підтягуючи на линвах балісти.

На правому крилі теж коїлося непередбачене. Вершники метушилися, а коні їхні раптом падали мов підкошені, болісно іржали і били ногами, калічачи своїх безпорадних хазяїв. Видно, поле перед правим крилом було густо всіяне триболами-їжачками, залізними кульками з гострими шипами, котрі мертво впинаються в копита коней. З рядів моряків сміливо сипонули пращники і прицільно збивали камінням ще вцілілих вершників.

А в центрі ріс і ширився навальний залізний гуркіт. Кавалеарії набрали повної швидкості, коли їм уже самим неможливо зупинитися, коли вони, хоч би й мертві, своєю запанцерованою вагою ламають ворожі шереги. Руси зустріли їх чорною хмарою стріл, що, ясна річ, не зупинило вершників. Ще кілька секунд — і вони таранним ударом проб’ють центр.

Та що це?

Очі Варди Фоки радістю заблищали.

Нажахані руси заметушилися, самі розкололися по центру, панічно побігли до лівого і правого крил, і уся важка кіннота прогуркотіла повз них, не зустрічаючи жодного опору.

Переможне ревище вихопилося з тисяч горлянок:

— Бий!

— Рубай!

— Жени!

Нараз коні кавалеарії почали валитися. Відчайдушний зойк розітнув повітря. І Варда Фока тоді побачив і сам в душі жахнувся ворожим хитрощам і підступам. Коні на повному скаку раптом загрузали в глибоких ямах з пекучим жаром, ламали ноги, борсалися, скидаючи в це гаряче пекло вершників, які з тваринним ревом даремно намагалися врятуватися. А в цю страхітливу знавіснілу мішанину кінських і людських тіл з розгону вганялися нові залізні шереги, збільшуючи хаос і сум’яття. А руси спритно котили до цієї безпомічної валки, що все вище громадилася сама на себе, свої візки, на котрих парували казани з киплячою рідиною, і безжально перекидали їх в те й так знищене місиво. Вершники в залізних обладунках, з шпарин котрих парувало, з нелюдськими криками видиралися звідти, щоб тут-таки впасти або забитими копитами збожеволілих коней, або посіченими мечами, або прошитими стрілами, або піднятими на списи.

Обидва війська мимоволі слідкували за цим страхітливим побойвиськом, де безславно і жахливо гинула найкраща, ударна частина армії узурпатора. Феодор теж дивився на це страхіття, сидячи верхи в шерегах безсмертних — особистої гвардії Варди Фоки, і холодний страх стискав його серце.

Кіннота тікала. Мчала назад без ладу і порядку, тікала панічно, вже непридатна до раті, а придатна тільки до втечі. У вирячених очах навіки застиг невимовний жах, а чорні роти були роздерті божевільним криком. Солдати бачили таке, коли громили чужі міста, рубаючи кожного стрічного. Але таке вони бачили у інших, бачили по праву війни, та не серед своїх товаришів по зброї. Жахи війни обернулися проти них, і багатьом з них закортіло кинути зброю і тікати звідси світ за очі…

Варда Фока відчув цей небезпечний для нього настрій солдатів. Тепер йому лишалося одне з двох — або перемогти, або загинути. Про відступ, що було б зараз із тактичного боку найрозумнішим, не могло бути й мови, бо воєводу роздерли б власні солдати…