Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

У повітрі коротко зблиснув золотий разок. Анастас був спокійний, хоч досі його обов’язки полягали у тому, щоб слухати, але не діяти. Службовцеві секрети дозволено все, навіть зрада василевсові, якщо вона лягає на терези добра для імперії. Але виконавцеві чужої волі було невтямки, що цієї хвилини він зрадив херсонітів.

Коли Анастас повертався сходами вниз, то побачив під вежею двох чоловіків у темних, як у нього, плащах з насунутими на голови каптурами. Анастас випростав з-під гіматія руку і помахав заспокійливо: мовляв, усе минулося добре. Двоє унизу, не чекаючи його, одразу ж скочили верхи на коней і поцокотіли геть, викрешуючи іскри кам’яними вулицями міста.

«…Будь певен — не запізнюся!» — пообіцяв Никифор Тавр логофетові.

І він не запізнився: полетіла зі стін Херсонеса золота стріла-листоноша «до князя Володимира у власні руки». А в листі було сказано: «Колодязі, які суть за тобою зі сходу, дають воду, що йде по трубах; копаючи, перейми її». Сьогодні він на власні очі бачив, як на горбах почали копати… Отак Никифор Тавр успішно завершив свої «водні процедури» і тепер повертався на галері разом з Феодором, якого узяв з собою в цей нетривалий вояж, до Константинополя.

Він непомітно для самого себе звик до цього хлопця, а може, й полюбив його, хтозна: начальник секрети ніколи не кохався в самоаналізі. Однак той факт, що Феодор був причетний до цієї цілком секретної акції (а це суперечило настановам великого логофета), промовляв сам за себе. Як не є, а справа була така серйозна, що, якби про неї дізнався імператор, йому разом з логофетом не зносити б голів, адже голови не тримаються на плечах державних зрадників. А втім, імператор ні про що не дізнається. То хіба обов’язково мусить дізнатися логофет про Феодора? Зрештою, як логофет і наказував, Никифор Тавр виконав його волю — взяв особисту участь у здійсненні цього вельми небезпечного діла.

Никифор Тавр походжав з Феодором на верхній палубі галери. Берег вже зник за обрієм, але чайки ще не покинули корабель і з різкими скриками снували над ним. Повівав свіжий, м’який вітерець. Рипіли оголені щогли, бо вітерець був супротивний. На нижній палубі лунко ляскали на оголених спинах рабів-веслярів шкіряні батоги наглядачів.

Він навмисне вийшов на палубу, подалі від сторонніх, бо давно зауважив, що Феодорові муляє якесь тривожне і невирішене питання. Тепер він неквапом походжав і спокійно чекав, бо передбачав, про що запитає Феодор, і наперед підготувався до розмови. Нарешті Феодор озвався:

— Вчителю, дозвольте запитати.

— Безумовно, Феодоре, безумовно… Що ж тебе цікавить?

І Феодор запитав:

— Ми — охоронці державної безпеки. Чому ж самі віддали напасникам Херсонес? Адже місто витримало б облогу. Чому вивели з Херсонеса усі кораблі? Адже городяни тепер не зможуть навіть втекти до Сурожа або Феодосії.

Никифор Тавр поблажливо усміхнувся:

— Твоє запитання надто складне, щоб відповісти на нього двома словами.

— Але ж ми маємо доволі часу.

— Так, і тому я тобі відповім.

— Я слухаю, вчителю.

— Колись вас навчали в школі, а я тобі знову нагадую. Ти знаєш, що василевс Константин Порфірородний написав для свого сина і спадкоємця цілий трактат з мудрих настанов «Про управління імперією». Зокрема, він писав: «Повинно знати, що якби жителі Херсонеса колись повстали або забажали здійснити щось супротивне царським велінням, то всі, які тільки виявляться в столиці херсонеські кораблі із вантажем, мусять бути конфісковані, а моряки і пасажири-херсоніти мусять бути закуті і заточені до в’язниці…» Василевс був завбачливою людиною.

— Але який зв’язок між цією настановою і тим, що ми вчинили? Хіба ж Херсонес повстав?

— Міг повстати! Якби він витримав облогу русів, пихатим херсонітам спало б на думку, що витримають облогу і візантійського війська. А вони про це давно плекають мрію.

— Але ж тоді їм би ніхто не допоміг і Херсонес склав би зброю.

— Помиляєшся, Феодоре, допомагач знайшовся б. До того ж, сильний.

— Хто?

— Князь Володимир. Адже воюючи Херсонес, він просто хоче дошкулити василевсові. І якби повстав Херсонес, а князь Володимир допоміг йому, ми втратили б усю Тавріку. А відтак що ми маємо? Ось що: повстання херсонітів ми в зародку придушимо руками їхнього можливого спільника.

— Однак чи є певність, що Херсонес повстав би неодмінно?

— Безумовно, такої певності немає. Що ж, розглянемо варіант: місто витримало облогу і не повстало. Та чи вибачив би князь Володимир образу василевсові? Чи не пригадав би він шляхи до самого Константинополя, якими руси вже неоднораз ходили? А в цьому випадку до нього вмить приєдналися б болгарський цар Самуїл, серби і завжди охочі до грабунків і поживи печеніги. І хтозна, чи не впала б уся імперія, знесилена внутрішніми війнами…

Помовчали. Ритмічно і лунко ляскали батоги. Скрикували, як від болю, чайки. За бортом наввипередки мчали з вистрибами дельфіни. Феодор замислено позирав на обрій, туди, де зникло волелюбне місто, зраджене і приречене…

І тепер уже Никифор Тавр повів розмову:

— А що ж дає нам такий варіант: Херсонес узято військом Володимира? Ратифікується угода, руський князь бере династичний шлюб з царівною Анною. Зміцнюються державні зв’язки між Константинополем і Києвом. На випадок війни з Болгарією, а вона колись буде, бо василевс не подарує поразки у тіснині за Траяновими воротами, цар Самуїл втрачає свого природного і, головне, могутнього союзника. Він не зможе покликати на поміч і печенігів, бо між ними стоятиме Русь. Це дипломатична гра, Феодоре, політика, а вона вчить бачити далеко. І тепер скажи мені: хіба ми не керувалися у своїх діях найвищими державними інтересами?

Однак Феодор ще мав сумніви.

— Усе це так, вчителю, — мовив він, — але василевс таки справді хотів допомогти