Робін Гуд - Джон Макспедден
Розділ тринадцятий
ЯК РОЗБІЙНИКИ СТРІЛЯЛИ НА ТУРНІРІ, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ КОРОЛЬ ГЕНРІХ
Король на Фінсбурзькі поля
Із пишним почтом їде,
А п'ять стрільців-лісовиків
Крокують гордо слідом.
ень великих змагань лучників почався чудовим ясним світанком, який розбудив нетерплячку у всіх жителів Лондона, починаючи від гордовитого придворного вельможі й кінчаючи скромною дівчиною-служницею. Довколишні села теж попрокидалися вдосвіта, й люди цілими валками потяглися на Фінсбурзькі поля. Величезний простір, ярус за ярусом, з трьох боків оточували суцільні помости, в центрі яких були споруджені криті ложі для титулованої знаті й іншого дворянства. В дальньому кінці стояло десять строкатих наметів для десяти загонів королівських лучників. Кожен загін складався з двадцяти стрільців під командою уславленого капітана. На всіх десяти наметах виблискували королівські герби і під свіжим ранковим вітерцем полоскались різноколірні вимпели.
Кожен капітан мав власний прапор і власну емблему. Перший ішов пурпуровий вимпел особистого зброєносця короля — Тепуса, який вважався найкращим лучником Англії. Далі — жовтий вимпел Кліфтона Букінгемшірського, синій — Гільберта Уайтхендського, відомого на весь Ноттінгемшір, зелений — Елвіна Уельського і білий — Роберта Клаудсдейльського. Решту п'ять загонів очолювали капітани, які теж не раз доводили своє молодецтво.
Як було уже сказано, король дуже пишався своїми лучниками й організував цей турнір спеціально для того, щоб показати всім їхню майстерність та принагідно поповнити їхні ряди.
Сходчасті помости заповнилися сьогодні досить рано, і людські голоси гули, наче бджоли у вулику. Король з королевою та численним почтом ще не прибули. Не видно було й королівських лучників. Через те глядачі гамували своє нетерпіння веселими жартами або ж заводили суперечки, в яких кожен захищав свого улюбленого лучника. Поміж помостами без упину снували заповзятливі продавці вимпелів, пропонуючи просто з рук свій барвистий крам — невеличкі стрічки з кольорами тих загонів, які мали змагатися на турнірі. Не менш жваво робили свою справу й численні лотошники, що торгували пиріжками, тістечками, сидром, бо багато людей, аби зайняти вигідне місце, прибігли сюди, навіть не поснідавши.
Поки натовп сперечався про те, хто з улюблених лучників має найбільше шансів перемогти, поступово заповнились і центральні трибуни та ложі. А невдовзі срібноголосі сурми сповістили про наближення короля й королеви.
В дальньому кінці поля, біля наметів широко розчахнулися ворота і з'явився вершник у пурпуровому одязі на білому коні. Не відриваючи від рота сурми, він кидав у небо дзвінкі звуки, а слідом за ним шикованим рядом їхало шестеро прапороносців. Весь натовп звівся на ноги, і над полем розляглося могутнє «ура». На арену виїхав король Генріх II. Він сидів на баскому білому бойовому коні, одягнений у темне оксамитове вбрання, гаптоване атласом і золотом. Білосніжний страусовий плюмаж гойдався на його капелюсі, якого він раз по раз піднімав над головою, відповідаючи на привітання глядачів. Поруч нього їхала королева Елеонора, велична й чарівна в своєму парчевому костюмі для верхової їзди. За королем і королевою з'явилися принц Річард та принц Джон у лицарських шоломах і кольчугах. Далі тяглася ціла процесія придворних кавалерів і дам, а за ними виступали всі десять загонів лучників. Вони об'їхали по колу турнірну арену, і натовп зустрічав їх ще з більшим ентузіазмом, ніж самого короля.
Король і королева спішилися, сходами піднялися в королівську ложу й сіли на два трони, що стояли під смугастим балдахіном, укриті червоною, гаптованою золотом попоною. Ліворуч і праворуч од них, теж в окремих ложах, розмістився почет. Шаруділи оздоблені діамантами опахала, виблискували дорогоцінні персні й намиста. Гарненькі пажі снували туди й сюди, передаючи останні накази короля.
На поле виїхав герольд. Срібний звук його сурми розлігся над безладним гомоном натовпу. І враз запала мертва тиша. Двісті лучників вишикувалися вздовж арени у дві довгих мальовничих шеренги. Капітани, на знак особливої милості до них, стояли біля королівської ложі.
— Слухай, Тепусе, — звернувся король до свого зброєносця, — піди виміряй відстань до цілі.
— А яка буде винагорода? — запитала королева.
— Про це зараз сповістить герольд, — відповів король. — Перший приз — сорок золотих фунтів; другий — сорок срібних пенні; третій — срібний ріжок, інкрустований золотом. Більше того: якщо ці призи завоюють королівські загони лучників, переможці додатково одержать дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п'ять найжирніших оленів, які лиш гуляють у королівському заповіднику Деллом Лі. Гадаю, це непогана винагорода? — закінчив король усміхаючись.
— Ставте де завгодно ціль, — мовив Кліфтон, упевнений у ласці короля. — За таку щедру винагороду ми готові стріляти на будь-яку відстань.
— Ну, не будемо так далеко заходити, — одказав король. — Але відстань повинна бути пристойна. Тепусе, встанови цілі за двісті кроків.
Тепус низько вклонився і пішов встановлювати десять цілей з вимпелами десяти королівських загонів лучників. Тим часом герольд оголосив умови змагання та встановлені призи. До участі в турнірі допускалися всі. Спершу королівські лучники мали пустити по три стріли в ціль з вимпелом свого загону. Так буде визначено по одному найкращому стрільцю від загону. Ці десять стрільців будуть змагатися на цілях, відкритих для кожного, хто забажає спробувати свою стрілецьку майстерність; причому кожен учасник також мав право лише на три стріли. Наслідки стрільби по відкритих цілях визначать переможців турніру.
Натовп зустрів ці умови змагання одностайним вигуком схвалення. Королівські лучники змахнули над головами своєю зброєю і поставали проти цілей.
Стрільба почалася одразу по всіх цілях, і треба було дуже уважно стежити, щоб чогось не проґавити. Тому над полем встановилася напружена тиша. Двадцять лучників робили водночас по три постріли й відходили назад, а їхнє місце займали інші. Інколи, щоб визначити переможця, доводилося призначати додаткові постріли, бо чимало було таких випадків, коли стріла одного лучника
