Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
Лінії Пальпи знаходяться ще далі від аеропорту Наски, ніж власне лінії Наски. Ціна на політ вища, але не це головне. Для всіх охочих на них подивитися кількість «вісімок» збільшується вдвічі, а тривалість польоту — майже втричі. Аби таке витримати, треба бути або космонавтом, або моряком з трьома кругосвітніми плаваннями за плечима, або ж просто мертвим. Загадкові лінії й рисунки на плато біля Пальпи канули в Лету зовсім не через те, що ніхто не хотів викладати зайвих 20–30 баксів, аби полетіти й подивитись на них. Людям просто не дуже хочеться віддавати гроші за те, щоб гарантовано проблюватись у салоні крихітної «Cessna».
* * *
Наступного ранку ми з Яном рвонули на Мірадор — оглядову вишку посеред пустелі, спеціально обладнану для того, щоб побачити лінії й фігури на плато з висоти метрів двадцять. Мірадор знаходиться поруч з Панамериканською магістраллю, тому, аби дістатися до башти, достатньо вийти на трасу і спинити будь-який автобус чи попутку, що прямує з Арекіпи до Ліми.
Тож ми з чехом так і зробили: вийшли на Панамерикану і витягнули вбік руки з вистромленим догори великим пальцем. За якусь хвилину нас підібрала невелика вантажівка, а вже за півгодини, добряче потрясшись у кузові, ми вискакували на узбіччя коло височенної вежі, що нагадувала опору високовольтних ліній електропередач.
Мірадор встановлено в пустелі акурат поміж геогліфами «Руки» і «Дерево» (див. схему). З верхньої площадки малюнки непогано проглядалися, проте навіть з висоти шестиповерхового будинку я не міг роздивитися зображення повністю. Це вкотре примусило мене замислитись над походженням геогліфів Наски, оскільки я точно знав, що у їхніх творців не було двадцятиметрових вишок, щоби спостерігати за роботами на плато, а отже, вони взагалі не могли побачити результату своєї праці.
Щоправда, нічого цікавого, окрім власне вишки, на Мірадорі не виявилось, тому вже за чверть години ми рушили назад. Повільно тюпачили в напрямку Наски, вистромляючи великі пальці на дорогу — щоразу, коли з-за спини долітав гуркіт автомобіля. Однак цього разу нас чомусь ніхто не хотів підбирати.
Під час марних спроб зловити попутку Янові раптом закортіло збігати в кущі. Слід відзначити, що збігати в кущі у пустелі дуже важко, оскільки бігти доведеться дуже довго. Наскільки мені було відомо, найближчі кущі знаходились на відстані кілометрів з тридцять від Мірадора.
Хоча вихід завжди є. Коли сильно прикрутило, можна просто сісти будь-де посеред пустелі, заплющити очі й уявити, що довкола буяють рясні дрімучі кущі. (Як варіант: приговорюючи «Я в танку! Я в танку!», уявити себе в танку, цебто, закритим від небажаних поглядів товстою бронею.) А потім тихенько зробити свою справу. Інакше, звиняйте, ніяк.
— Почекай хвилинку, — промовив Ян. — Я відійду в кущі.
Ну, я думаю, давай, чувак, які проблеми, крокуй до своїх «кущів». Я відвернусь і вдаватиму, що мені нічого не видно.
Біля мене тяглася на південь рівна наче стріла Панамериканська магістраль. Ліворуч і праворуч стелилося сіре полотно пустелі. Голе плато проглядалося наскрізь, аж до горизонту. Лиш неподалік від мене на півдні здіймався невисокий темно-бордовий кам’яний гребінь, затуляючи виднокрай. Висота гребеня не перевищувала двадцяти метрів.
Далеко на сході проступали перші відроги Анд.
Ян звернув з узбіччя і пошурував пустелею навпростець. Я спинився і неуважно обдивлявся невисокий кряж. Мабуть, на нього варто видряпатись, подивитися, чи не видно слідів ліній з навколишніх скель, які могли слугувати древнім насканцям для координації при створенні ліній. Поки я отак роздумував, мій погляд натрапив на приземкувату фігуру, яка жваво спускалася з гребеня. Цікаво, що за один, майнуло в голові. Чоловічок у форменій куртці та кепці розлючено махав над головою руками, рішуче простуючи прямісінько до мене. Він вочевидь дуже поспішав. Ян не бачив незнайомця і продовжував марширувати, забираючись усе далі й далі вглиб плато.
За кілька хвилин перуанець зупинився переді мною.
— Це ваш товариш? — запитав він ламаною англійською, тицьнувши пальцем на Яна.
Я ствердно кивнув.
— Я доглядач за лініями. Ви бігом казати йому: не треба гуляти по лініях! Це світова спадщина ЮНЕСКО. Ваш товариш руйнувати правила.
«От, блін! Приїхали! — пронеслося в голові. — Аби ж то він туди тільки гуляти пішов…».
Тим часом Ян спокійнісінько простував пустелею, геть нічого не підозрюючи.
— Я скажу! Я йому обов’язково скажу! — поспішно відказав я, намагаючись надати голосу недбало-товариського відтінку. — Ви тільки не хвилюйтеся. Е-е-е… Робота наглядача, певно, дуже важка й напружена, а ви, я бачу, сумлінний працівник… — я поплескав перуанця по плечі та спробував повернути обличчям до себе, аби він не побачив того, що має статися в найближчі кільканадцять секунд.
Охоронець ліній Наска уважно слухав мене, аж у рот заглядав, намагаючись розібратися в бурхливому потоці малозрозумілих англійських слів… Краєм ока я помітив, що мій напарник врешті спинився. Мабуть, облюбував місцину для своєї брудної справи. З густішими кущами.
— …ви такий сумлінний… такий старанний і… і відповідальний, — я намертво вп’явся долонею в плече перуанця і гарячково шукав можливість попередити Яна так, аби перуанець нічого не запідозрив.
«Тільки не повертайся, чувак! Благаю, тільки не повертайся зараз!» — гупало в голові. Проте наглядач, схоже, все ж зібрав у макітрі мої слова докупи і зрозумів, що я торочу усіляку нісенітницю. Відтак він різко шарпнувся, звільнився з моїх обіймів і миттю обернувся обличчям до пустелі…
У цей час — я ладен заприсягтися — Ян уже збирався знімати штани. Я глитнув слину, але в ту ж мить пригадав, що мій товариш чудово розуміє російську, і що було сили заволав через пустелю:
— Ян, только ничего не делай! Вылазь из своих «кустов»! Со мной смотритель за линиями, говорит, что здесь нельзя ходить и… и… гадить, черт бы его побрал!
На щастя, мій товариш зрозумів мене правильно, а тому, недбало заклавши руки в кишені, почвалав назад до магістралі.
Наглядач обмежився суворою нотацією і посунув назад на свій пост.
* * *
Для чого ж таки могли призначатися лінії на плато Наска?
Роберт Бласт з Австралії вважав, що оскільки всі зображення тварин, рослин та людей лежать на одному плато, вони можуть бути своєрідним меморіалом великого потопу, переказ про який існує у багатьох народів світу.
Робін Едґар з Канади висунув теорію про те, що поява ліній була спричинена серією сонячних затемнень, які збігаються в часі з будівництвом ліній.