Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
— З Волині, Любомиль, — неквапом відказав старий.
На кілька секунд у мене відібрало мову. Цього просто не могло бути!
— Так я ж із Рівного! Це ж майже поряд!
Дідуньо розтягнув рот у посмішці, кумедно надувши покремсані зморшками щоки. Через це його обличчя набуло якогось дитячого виразу. Я тільки зараз втямив, наскільки він старий, а згодом довідався, що Ґреґор Самолюк розміняв уже дев’ятий десяток.
— Світ тісний, хлопче, світ дуже тісний. Після другої світової війни нас, українців, добряче по ньому розкидало.
А тоді Григорій розказав мені свою історію…
Історія Григорія Самолюка
Як і всіх юнаків, у 1941-му Григорія Самолюка забрали на фронт. У 1942-му, відступаючи разом з радянськими військами, він потрапив у полон і змушений був тривалий час працювати в німецькому концентраційному таборі. Після війни Григорій не захотів повертатись до України. Знаючи про тамтешні порядки, він був упевнений, що після трьох років полону його чекає Сибір, а то й узагалі розстріл. Тому в 1945-му він через знайомих євреїв із Польщі влаштовується на роботу в Італію, де пропрацював три роки. Зрештою у 1948-му Григорій вступає до організації «Червоний хрест», з чиєю допомогою виїжджає на постійне проживання у Перу. «Червоний хрест» оплатив поїздку за океан, а також перші затрати на незнайомій землі.
Після того українець осів на чужині і зайнявся тим, що найкраще вмів, — сільським господарством. Через кілька років він вдало одружився (для світлоокого й русявого європейця у Перу це зовсім не проблема), отримавши у посаг чималий клапоть землі у горах. З роками його багатство росло й примножувалося, в результаті чого Ґреґор Самолюк став одним з найбагатших і найшановніших жителів Трухільйо.
Кілька років тому дружина Григорія померла. Він має троє дітей: двох дочок та сина, щоправда, останній був пілотом пасажирських авіалайнерів і загинув кілька років тому в страхітливій авіакатастрофі. У 2003 році старий прилітав до України і їздив у своє рідне село. Йому навіть вдалося розшукати кількох братів, що лишилися живими. Втім, окрім них ніхто його більше не пам’ятав…
Ми сиділи на лавці, повз нас сновигали перуанці, дехто час від часу вітався з Григорієм і підозріло зиркав у наш бік. Дідок цікавився нинішніми справами й порядками в Україні, хоча більше все таки переповідав історії зі свого життя.
— Свобода — то велике діло для чоловіка, — раз за разом повторював літній українець. — Я, як і багато інших, прибув у Перу в золотий час. Податків майже не було, держава зовсім не втручалась у твої справи, ніхто не питав, звідки ти прийшов і де ти береш гроші. Я швидко зрозумів, що перуанці — то дуже лінивий народ, а тому легко заробляв великі гроші. Вони мають багато землі, а працювати не хочуть. Той, хто хотів і вмів працювати, у ті часи легко ставав мільйонером. Ніхто нікому не заважав і не вчив як жити. Головне — аби людина працювала сумлінно і жила по совісті. У повоєнні часи будь-хто міг приїхати до Перу і почати життя спочатку… маю на увазі щасливе життя. Я взагалі сорок років прожив тут без паспорта і отримав його лиш наприкінці дев’яностих, коли збирався поїхати з візитом на батьківщину.
Через якийсь час Григорій потяг нас із Яном у кафе на центральній вулиці (як він потім повідав — його улюблене), де пригостив нас кавою і познайомив зі своїми друзями: трьома життєрадісними і щасливими дідусями, емігрантами з Австрії, Німеччини та Італії. Всі троє були вже в літах, однак у чудовій формі та з відмінним життєствердним настроєм, який рідко зустрічається у тих, кому за сімдесят. Про себе я назвав їх золотим поколінням.
Ми дуже довго сиділи й розмовляли про всяку всячину. Мене найбільше цікавило, як у таку глушину занесло людей зі здавалося б успішних і благополучних республік. Я ще міг зрозуміти Григорія, котрий, тікаючи від радянського режиму, рятував життя. Однак що робили в Трухільйо німець, австрієць та італієць? Я напряму спитав стареньких, що примусило їх лишитися в Перу.
Відповідь була проста, мов світ.
— Жінки, — прогугнявив австрієць.
— Так, жінки… — підтакнув німець і розреготався. — І ніщо інше.
— У себе на батьківщині я був звичайнісіньким хлопцем, не кращим і не гіршим за інших, — розказував старий австріяк. — Зате коли перебрався в Перу… о-о-о… пацани, тут я став королем! Тут було безліч жінок, які самі кидалися на мене! Спокуса була аж надто великою, — скрушно продовжував він, хоча очі видавали старого і промовисто свідчили, що він не вельми шкодує через те, що та «спокуса була аж надто великою». — Через рік я розлучився з дружиною і вона повернулася в Австрію. А я лишився у Трухільйо і… почав нове життя. Я наче знову став сімнадцятирічним, хлопці! Хоча що вам казати, ви й так усе розумієте. Перу в цьому сенсі — дуже небезпечна країна.
Приблизно через годину, коли ми розпрощалися з Григорієм Самолюком та його компанією, я на власні очі мав змогу переконатися у словах старого австрійця. Щойно я вийшов з кафе на вулицю, як до мене підскочило доладне смагляве дівчисько і скрадливо посміхнулося. Дівуля була такою гарною, що в мене аж в очах помутніло, і я не зразу помітив мікрофон у її руках, а також коротко стриженого опецька поодалік з професійною відеокамерою на плечі. Вона сяк-так пояснила мені, що вона знімає ролик для місцевого телебачення, і все, що від мене вимагається, це сказати на камеру: «Я люблю Трухільйо». Я сказав, що зовсім не заперечую, за умови, що вона потім сфотографується зі мною. Отож, ми швидко порозумілися, і я без запинок прогугнявив крізь закладений ніс на камеру:
— Я люблю Трухільйо! — після чого ми перейшли до фотографування…
Бісова вродливиця тулилася до мене і дозволяла обіймати себе в таких місцях, за які в Україні я вже давно схопив би ляпас або навіть коліном нижче живота. Молода перуанка терлася об мене, водила пальцем по сорочці, а на прощання смачно поцілувала в губи! Поки я очунявся і надумав міцніше схопити її за талію, дівуля випручалася і… пішла. Пішла собі геть, звабливо вихляючи сідничками.
Скажу чесно, у той момент я був готовий взяти приклад з Григорія Самолюка і осісти в Перу назавжди.
* * *
Сонячний диск щойно переповз через зеніт. Легенький бриз неквапно розривав тонку плівку високих хмар, оголюючи лазурове небо.
— Аж не віриться, що стільки всього сталося за останній день, — мовив я.