Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

Я промовчав. Потім підвівся і вийшов у двір. Не поспішаючи умився. Повертатись до кімнати не хотілося, наче в тому, що сталося в Ургенчі, був винний саме Лойко. Насамкінець, зціпивши зуби, зайшов до кімнати. Господиня принесла дві миски кисляку. Я майже не їв, сидів мовчки, наче мені язика відтяли.

— Виїдете попівдні. Дістанетесь до Чалиша, звідти човном до Аральського моря, а від Аральська до Москви поїздом. Це найкоротший шлях.

Лойко допив свій кисляк і мовив:

— А я тобі дещо приніс на дорогу. Від моїх юних літ залишилося. У Москві тобі згодиться. Якби оце батько твій був живий, порадів би він з твоїх новин…

— Навряд чи порадів би, — відказав я, тяжко зітхнувши. — Може, навпаки, засмутився б гірко…

— Що сталось, Бекджане? Чому ти так говориш? — насторожився Лойко.

— А хіба може радіти людина, в якої конфіскували і сплюндрували рідний дім?

— Що ти маєш на увазі? Чий дім сплюндрували?

— Мій.

— Що-о?! — Лойко підвівся з місця. — Хто це зробив?

— Ваші більшовики! — кинув я йому майже зловтішно.

— Мої більшовики?! Що ти мелеш, Бекджане? Ти при своєму розумі?

— Я при своєму розумі, а про інших нічого не можу сказати.

— Постривай, розкажи мені що сталося, — попросив він. — Тільки все як було!

Я переказав йому, що побачив учора в Ургенчі. Лойко аж побілів од гніву. Єдине, про що я йому не сказав, то це про дядьків лист. Не хотів його вплутувати до цієї історії.

— Це просто неймовірно! — вигукнув Лойко, стиснувши кулаки. — Ну, таких «більшовиків» ми скоро позбудемось. А ти, Бекджане, тримай себе в руках. Будинок з усім майном повернемо тобі. Твій батько ніколи не був нашим ворогом. Може, часом він нас не розумів… Але постривай… — Він замислився на мить, а тоді запитав: — А як же твій дядько, невже він тобі нічого не повідомив?

— Ні, - відповів я зашарівшись.

Та Лойко, очевидно, не звернув на це ніякої уваги.

— Знаєш, що я оце згадав? — мовив він, насупивши брови. — У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?

Я знизав плечима.

— Гаразд, сподіваюсь, ти не передумав через це їхати. Головне — тримай себе в руках. Ми неодмінно все з'ясуємо. І винних покараємо. — Він ступив крок до дверей: — За годину зустрінемось у міськкомі комсомолу.

Лойко зачинив за собою двері. Після його слів на душі в мене трохи відлягло: «Ну, справді, хіба він винний?! Такі, як він, не могли докласти рук до того, що сталося в Ургенчі!» З цією думкою я підвівся з місця і підійшов до стільця, на якому лежав чималий згорток. Розгорнувши газету, я побачив, що це форма інженера, в якій Лойко колись заходив до нас. Костюм був майже новенький, лише рукави та комір були трохи потерті. Я надів піджак — наче на мене шитий.

— Ой, як гарно! — похвалила господиня, зазирнувши до мене через вікно. — Бачу, дуже він тебе любить, цей урус.

— Я його теж люблю… Цей чоловік був другом мого батька.

— Нехай йому щастить у житті. Послухай, синку, — зашепотіла тітонька Султанпаша з таємничим виразом обличчя. — А що Ленін — він теж урус чи, може, наш, правовірний? Ну, скажімо, татарин?

— Урус, урус, — сказав я, насилу стримавши усміх.

Старенька замислилась, примруживши очі. Потім, важко зітхнувши, проказала:

— І чого воно так сталося, що аллах урусів не сотворив мусульманами?!

— А вам було б добре, коли б вас аллах обернув на невірну?

— Вай-вай, не доведи господи такого ніколи!

Посміявшись у думці з простодушної жінки, я заходився пакувати в дорогу свої речі.

— Де ти пропав? — задерикувато спитала мене Гавхар, щойно я ступив на поріг міськкому комсомолу. — До речі, ми будемо їхати через Чалиш. Уявляєш?!

Я дивився на Гавхар, неспроможний відвести від неї очі, й був певен, що ніколи в житті не бачив такої красуні. Охайна суконька в блакитну смужку, білі черевички на невисоких підборах, килимова тюбетейка з білими квітами, — усе тільки підкреслювало її вроду. Цупка чорна коса лежала на грудях, друга спадала на спину. Прямо в душу мені дивилися її приязні, усміхнені, іскристі очі.

— Ти що, язика проковтнув? — спитала вона грайливо.

— Та ні, просто я вже чув про це, — пробелькотів я, соромлячись свого закоханого погляду. — А ти так і поїдеш, у цій сукні?

Вона збентежено оглянула себе і, примруживши очі, спитала:

— Тобі не подобається?

Я всміхнувся, а тоді цілком серйозно запевнив:

— Дуже подобається.

— Правда? — зраділа Гавхар.

— Правда, дуже подобається.

Вона зашарілась і, не знаючи, як приховати свою зніченість, почала накручувати на палець кінчик коси.

— Тільки стережися, щоб тебе по дорозі не вкрали, — пожартував я.

— А ти ж для чого? От і стережи! — Вона сховала була очі, похиливши голову, та, не втримавшись, голосно засміялась. — Ну, ходімо швидше, бо запізнимося.

Збори нашої групи були короткі, але урочисті. У великому залі міськкому зібралися родичі й друзі тих, що від'їжджали, комсомольські й партійні активісти. Кожного з нас відрекомендували присутнім, так і ми перезнайомилися поміж собою. Було нас, майбутніх москвичів, усього тринадцять чоловік — п'ятеро дівчат та вісім хлопців: двоє туркменів, один каракалпак, решта узбеки. З-поміж дівчат, здається, теж одна була туркменка, інших, крім Гавхар, я вже й не пригадую. Після знайомства першим виголосив промову секретар міськкому комсомолу, потім Гавхар. Від імені майбутніх студентів вона обіцяла сумлінним навчанням виправдати довір'я комсомолу. Наприкінці зборів із зворушливим напученням виступив Лойко. Не пригадую вже, що саме він тоді говорив, але учасники зборів гаряче аплодували і йому, і нам; хтось із присутніх у залі плакав.

Нарешті збори