Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

Повіяв холодний вітерець. Він розкуйовдив її коси, кинув пасмо на обличчя. Вона прибрала його, заклала за вухо, накинула куртку на плечі. Знов голосно закумкали жаби. Гавхар повернулась обличчям до мене.

— Пам'ятаєш нашу джіду над річкою? — спитала вона нараз.

— Пам'ятаю, — відповів я. — От тільки й досі не збагну, як це ти примудрилася впасти там з дерева.

Гавхар засміялася.

— Це сталося не там, а в саду твого дядька Алі. Я джіду в нього крала.

— Навіщо ж її красти, адже вона росте на кожному кроці.

— Так то звичайна. А мені потрібна була чілан-джіда, яка росла тільки в твого дядька. Мати запарювала її й пила, казала, дуже корисно для здоров'я. Я й раніше паслася там, і ніхто нічого не помічав. А того дня до саду зайшов дядько Алі. Я його спершу не побачила. Коли чую, ніби хтось кетменем землю копає. Глянула — твій дядько. Я мало не знепритомніла від переляку, втратила рівновагу й зірвалася з дерева. Аби на землю впала, нічого б не було, я і з вищих дерев стрибала. Так треба ж було прямо на кетмень упасти.

— Якби ти мені сказала про джіду, була б твоя нога ціла.

— Соромно було казати. А крім того, твоя мати в той день — я сама бачила — ціле сито джіди несла від дядька Алі.

Я погладив руку Гавхар. Вона нічого не сказала, тільки зітхнула легенько. Незабаром сутінки огорнули землю, на небі спалахнули зорі. Сяйво місяця кинуло перші срібні тіні на гладеньку поверхню озера. Не знати звідки долинула пісня. Слів не можна було розібрати, проте співати її могла тільки щаслива, сповнена світлих надій людина.

— Гарно співає, — завважив я. — Ти чуєш?

— Гарно, — погодилася Гавхар. — Я вперше чую цю пісню. Підійдемо ближче?

Ми рушили берегом озера. Попереду виникла чиясь тінь, і ми зрозуміли, що то і є співець. Підійшли ближче. Чоловік нас не бачив, він співав, не припиняючи роботи, розбирав кетменем запруду, щоб пустити воду на поле.

— Стій, — зупинила мене Гавхар. — Послухаємо звідси. Не будемо заважати.

Пісня змовкла, а ми все стояли в затінку, поки чоловік рушив і зник у темряві.

— Гарно співав, — повторила Гавхар. — Це, мабуть, справді щаслива людина. А ти щасливий?

Я розгубився і, замість відповіді, спитав її:

— А ти?

— Дуже! — видихнула вона гаряче і повторила: — Дуже щаслива!

— Я теж.

Вона взяла мене під руку, і її долоня обпекла мене мов вогнем.

Коли ми повернулися до міста, було вже пізно. Біля будинку міськкому Гавхар зупинилася.

— До побачення, — простягнула руку.

— Завтра побачимось? — запитав я з надією.

— Ні, післязавтра.

— Чому?

— Завтра я їду в Хазарасп. Треба умовити батька моєї подруги, щоб відпустив її з нами до Москви. Післязавтра повернуся.

— Я тебе чекатиму на цьому місці, — мовив я, міцно стиснувши її руку.

Гавхар зникла за дверима, а я, глибоко зітхнувши, побрів пустельною вулицею. Я навіть не знав, куди мене несуть ноги. Одне усвідомлював — на мене, не знати звідки, звалилося несподіване щастя. Воно затьмарювало мені розум, обертало на рідне й дороге це чуже місто з курними кривулястими завулками, злиденними халупами, проваленими дувалами, хирлявими від браку вологи деревами, з його тривожним життям. За один-єдиний вечір усе довкола наче від доторку чарівної палички засяяло небаченою красою.

Я брів безгомінними вуличками, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, і на місці розвалених мурів зацвітали сади, на місці злиденних халуп підводилися чарівні палаци в затінку розлогих дерев. «Післязавтра я її побачу, — повторював я подумки. — Післязавтра ми знову будемо разом. І взагалі відтепер завжди будемо разом. Завжди!… Невже це правда? Невже так воно й буде?!»

Я промовляв пошепки ці слова, і сам їм не вірив. Бо це був немовби сон, дивовижний, чарівний і водночас схожий на живу реальність. Я жадав, щоб той сон ніколи не кінчався, а за мить жахався, що він ось-ось урветься, і в розпачі, звертаючи погляд до всіяного зорями неба, благав милосердя і допомоги.

Поблизу ханського палацу, де тепер містилася міськрада, мене зупинив чийсь хрипкий голос:

— І не соромно тобі, хлопче? Такий молодий, а набрався, мов справжній п'яничка.

Я прокинувся від своїх мрій і побачив старого чоловіка з мисливською рушницею, що стояв тут на варті.

— Я не п'яний, — заперечив я, вражений підозрою.

— Ану дихни! — Старий мало не ткнувся мені в обличчя своїм носом.

— Ху-х! — видихнув я.

— Гм, справді не схоже, щоб пив, — заспокоївся старий. — Я теж, коли на варті, навіть думати про це собі не дозволяю. Хіба можна?! Адже під моїм захистом, можна сказати, вся влада перебуває. Ну а коли не на варті, то не гріх і хильнути. Особливо, якщо є якась нагода. А в мене якраз вона є: син мій, щоб ти знав, збирається в Москву їхати.

— У Москву? — перепитав я, не приховуючи свого подиву.

— Так. Може, ти його знаєш?

— Ні, не знаю.

— А ти сам хіба не з Хіви? Бо тут мого сина всі знають. Невже не чув про мисливця Джуманазара?

— Та чув-чув, — піддався я, побачивши, що старий починає гніватись.

— Ну а коли чув, то знай, що я його батько.

— А чого ж він їде до Москви?

— Учитись їде! — мовив з гордістю старий. — Післязавтра виряджатиму його. Іще дванадцять чоловік, крім нього, їхатиме.

Мені кортіло сказати, що я теж їхатиму з ними, але щось мене втримало.

— А от ти, хлопче, скажи мені,