Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Люди! Тихо! — закричав, піднісши вгору руку, чоловік у чорному чапані.

Натовп замовк, не стало чути й плачу.

— Люди! — повторив чоловік і, показавши на зв'язаного, спитав: — Чи є серед вас такі, що не знають цієї людини?

— Немає! — вигукнув хтось із натовпу.

— Тоді скажіть мені, хто це?

— Кат! — відповів той самий голос із натовпу.

— Правильно! Це кат! — підтвердив сивий чоловік. — Ханський кат, який мордував наших братів і сестер. Сьогодні він у наших руках, і ми самі повинні вирішити, що нам з ним зробити? Яку кару йому призначити?

— Смерть! — почулося п'ять чи шість голосів.

— А що ти скажеш, жінко? Ми слухаємо тебе! — звернувся сивий чоловік до когось у натовпі. Потім перевів погляд на людей, що товпилися довкола караван-сарая, і голосно пояснив: — У цієї бідолашної жінки було двоє синів, і обох цей негідник власноручно закатував. Кажи ж бо, жінко, не мовчи! Вийди сюди, щоб усі тебе бачили! Ось він, убивця твоїх синів, поглянь на нього!

Юрма розступилася, даючи жінці дорогу. Та вона не рушила з місця. Тільки проказала хрипким голосом:

— Нехай мої очі осліпнуть, якщо я його ще раз побачу!

— Що ти верзеш, жінко, — урвав її сивобородий. — Це він хай осліпне, щоб ніколи більше тебе не бачив. Правильно я кажу, люди?

— Правильно! Правду каже чоловік! — почулося звідусіль.

Кат втягнув голову в плечі, відчувши, як наблизилася до нього загроза розплати. Лихими жаринами спалахнули з-під папахи люті очі, з ненавистю обвели натовп. Сивобородий підійшов до ката й, зірвавши в нього з голови папаху, кинув під ноги юрмі. Певний, що настав його кінець, кат, мов розлютований бугай, похилив свою голомозу голову і ступив крок до сивобородого. Але той, не звернувши на це ніякої уваги, склав руки, мов для молитви, і вигукнув високим голосом:

— Аллах великий! Візьміть його! — Одним рухом він скинув ката з гарби прямо в натовп і додав: — Амінь!

— Який жах!.. — насилу спромігся я на слово.

— Це справді жахливо, — проказала Гавхар. — Його треба було судити. Але зараз людей краще не чіпати.

Вона мала рацію. Розлютована, наелектризована юрба хитнулася в той бік, куди звалився кат. Ніхто в цю мить не став би слухати ніяких слів про суд.

Зненацька глухий гул юрми прорізав запізнілий вигук старої жінки:

— Пустіть мене!

Люди слухняно розступилися, утворивши вузеньку вуличку перед старою, в якої кат загубив двох синів. У кінці цієї вулички я побачив на мить ніби переламаного в попереку ката, що ледве тримався на ногах. З очниць на його обличчі витекли обидва ока. Гавхар з огидою і жахом затулилась руками.

— Ходімо звідси! — сказала вона і схопила мене за рукав.

Я мовчки став пробиватися крізь людське стовпище. Виборсавшися з нього, ми пішли спокійніше. Страхіття, яке ми щойно побачили, справило на нас гнітюче враження. Ми довго блукали вуличками, аж поки вийшли до міського муру. За версту від нього поблискувало дрібною хвилею озеро. Ми рушили до нього. Гавхар мовчки простувала побіч мене.

— Юрба, вона завжди така, — сказав я, згадавши останні хвилини ката. — Ні жалю, ні милосердя не знає.

— А такі, як він, мали те милосердя? — несподівано різко спитала Гавхар, блиснувши очима. — Адже вони до людей ставилися гірше, ніж до худоби. Ось такі й батька мого вбили. А матір зв'язали й у власному домі спалили.

Я навіть рота розкрив, почувши таке.

— Коли? За віщо? — спитав, не ймучи віри словам.

— Я себе теж і досі питаю: за віщо? — з гнівом проказала Гавхар, але за мить почала розповідати, що сталося з її батьками.

… Позаторік на кишлак налетіли басмачі. Хтось повідомив їх про засідання кишлачної Ради, і вони — мов сніг на голову впали: увірвалися в правління, пов'язали комуністів і тут-таки й постріляли. Батька Гавхар теж. Потім запалили їхній будинок і в полум'я кинули зв'язану по руках і ногах тітоньку Раїму, ще й пригрозили цілому кишлакові: «Хто ще посміє з більшовиком одружитись, теж заплатить головою.»

— Їх спіймали?

— Ні, — відказала Гавхар. — Поки прискакали червоні, вони зникли. А я тепер сирота, нікого в мене немає. Зрозумів? Отже даремно ти на людей набалакуєш.

— Пробач мені, — попросив я зніяковіло.

— Та нічого, — відказала Гавхар, знизавши плечима. — Звідки ти міг знати.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Я був вражений горем, що звалилося на плечі цієї тендітної дівчини, і водночас відчув, як моє серце сповнюється ніжністю і любов'ю до неї. Мені хотілося пригорнути її, поцілувати й приголубити. Сказати, що відтепер я завжди буду з нею.

Незабаром ми вийшли до озера, і обличчя Гавхар трохи просвітліло. Вона зняла свою куртку і перекинула через плече. Гнучке гілля плакучих верб, що росли на березі, сягало води. Ми сіли в затінку дерев. Гавхар точнісінько як у дитинстві сіла, схрестивши ноги, і задивилася на воду. Я спробував і собі сісти так само, але невдовзі ноги мені затерпли. А Гавхар і не ворухнулася. Сиділа замислена, втупившись поглядом в одну точку. Знудившись, я хотів був забалакати до неї, та вона не підтримала розмови, сказавши:

— Посидьмо хвилину мовчки.

Така хвилина могла в неї тривати й кілька годин. Про що вона думала в таку пору? Що бентежило її дівочу уяву? Я цього, звісно, не знав.

Так було й цього разу. Не спускаючи очей з мерехтливої поверхні озера, вона поринула в глибоку задуму. Багато чого хотів я їй сказати, багато про що спитати, але не зважувався порушити її усамітнення. Хтозна, де блукала вона зараз у своїй уяві: може, в Москві, якої я