Джура. Далека пустеля - Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Підемо, — погодився я, збагнувши, що вона мала на думці.

Гавхар знову замовкла. Я не порушував її задуми. І ми ще довго-довго сиділи отак мовчки, вдивляючись у мерехтливі хвилі невпинної течії. І невимовним блаженством сповнювало мою душу наше мовчазне взаєморозуміння.

Уранці ми пішли на цвинтар. Такою сумною Гавхар я ще не бачив. І знову я подумав про жорстокість долі, яка так рано обох нас позбавила батьків. Але що ти тут вдієш? Адже від нас усе це ніяк не залежало. І все-таки з-голови в мене чомусь не виходили слова Лойка: «У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?» Що він мав на увазі, говорячи так? І чому при цьому згадав мого дядька? — Ці запитання раз у раз спадали мені на думку, та відповіді на них я не знаходив.

— Бекджане, — спитала мене раптом Гавхар, щойно ми рушили назад, — ти в бога віриш?

Запитання було таке несподіване, що я не знайшов одразу що відповісти.

— Ну, чого ти мовчиш?

— Як би це точніше сказати? Ось у таких місцях вірю, — мовив я, кивнувши головою в бік цвинтаря.

— Я теж, — погодилась Гавхар. — Коли приходжу на могилу, хочеться думати, що бог є. І все-таки я в нього не вірю. Бо якби бог був, хіба дозволив би він вчинити оте звірство над моїми батьками?! Адже вони ніколи й нікому нічого поганого не зробили.

— Така доля їм судилася.

— Доля? — В очах Гавхар ніби щось спалахнуло. — Яка ще доля? І бог, і доля — самі тільки слова. Не існує ніякої долі. Є помста! Помста тих, кого позбавили статків.

— Не всі, кого позбавили статків, такі, як ти думаєш, — різко заперечив я.

Гавхар відчула моє роздратування.

— Пробач, Бекджане, — мовила вона, торкнувшись мого ліктя. — Я не хотіла тебе образити. І зовсім не мала на увазі когось із вашої родини. Ти мені віриш?

Я силувано і, мабуть, не дуже щиро посміхнувся.

— Якби я хотіла тебе образити, — не відступалася Гавхар, — хіба б я з тобою так розмовляла? Розумієш, я тебе дуже… поважаю. Ти мені віриш?

Зупинившись, вона вимогливо втупила в мене погляд своїх великих гарних очей. У них світився щирий смуток, їй не можна було не вірити, і я усміхнувся.

— А пам'ятаєш, — спитала вона раптом, ніяковіючи, — коли ви їхали з Чалиша, ти мені подарував дерев'яний кинджальчик? Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — сказав я і відчув, як потепліло в мене на душі. — Ну і що?

Він і досі в мене є…

Справді? — зрадів я.

Гавхар кивнула головою.

— Де?

— Там… — Вона повела очима в бік нашого табору.

— Невже ти взяла його з собою?

Гавхар не відповіла.

— Послухай, Гавхар, я давно хотів тобі сказати… ну, що я тебе люблю! Дуже люблю…

— І я теж, — ледь чутно проказала вона і, засоромившись власних слів, утекла від мене.

Якщо існують у світі щасливі люди, то я в ту мить був серед них найщасливіший. Справді, хіба можна уявити собі більше щастя, аніж бути поряд з людиною, яка визнає тебе гідним свого кохання і готова провести з тобою не тільки найкращі хвилини чарівної юності, а й ціле життя?! Відтепер Гавхар завжди буде зі мною, відтепер я не можу уявити собі без неї свого життя. Якихось три дні тому зовсім інакшим бачилося мені моє майбутнє. Я, власне, просто не знав, яким воно може бути, і, сказати правду, навіть не дуже тим цікавився. Сьогодні воно уявлялося мені світлим, чудовим, безхмарним.

У вирі цих думок і почуттів я навіть не помітив, як ми розпрощалися з чалишанами, як посідали в човен. І щойно, коли залопотіло вітрило, коли в обличчя нам війнуло леготом, я збагнув, що подорож наша триває. Той, кому доводилось подорожувати човном по Амудар'ї, знає, повз які мальовничі місця випадало нам пливти. Навряд чи звичайна людина здатна передати словами ту красу, що відкривалася нам: стрімкі, а часом пологі береги, зарості очерету, що тягнуться на десятки кілометрів, самотні дімочки, що жовтіють глинястими стінами вдалині, поблискуючи вікнами проти сонця, безмежні баштани, — де знайдуться привабливіші краєвиди?

Власники човна, рибалки з Ходжейлі, на чолі з їхнім старшиною Шамурадом-ака, літнім чоловіком з рідкими, сивими вже вусами, виявилися веселими, товариськими людьми. Перезнайомившись з усіма, вони почали жартувати: «Навіщо вам здалося те навчання? Краще завертаймо назад, переженемо всіх, дітлахів дочекаємось, доглядати будемо!»

Гавхар потай зиркнула в мій бік. Щоки в неї спалахнули, мов два тюльпани. Але, здається, крім мене, цього ніхто не завважив.

У веселих балачках, розповідях, піснях непомітно минуло півдня. У Джуманазара був чудовий голос, а туркменські хлопці виявилися учнями відомого співця-бахші. Разом вони заспівали нам чимало гарних пісень із славетних дастанів «Горогли» та «Ашик Гариб». Якщо не помиляюсь, одного з туркменів звали Атаджан, другого Берди. Вони настільки були схожі один на одного, що ніхто їх не міг розрізнити. А каракалпак Навруз із Ходжейлі був напрочуд неговіркий, на будь-яке запитання відповідав тільки «так» чи «ні», щоправда, широко всміхаючись кожного разу і показуючи повен рот білих і рівних, як зернятка добірного рису, зубів.

Дівчат я пам'ятаю менше, власне, на ім'я можу згадати тільки одну — Раїму. Це по неї Гавхар їздила в Хазарасп. Раїма була весела і товариська дівчина. Решта дівчат майже не брали участі в загальних балачках, та це не заважало їм шепотітися про щось поміж собою. Один Шамурад-ака, здається, з перших хвилин знайшов з ними спільну мову і поводив себе мало не як їхній близький родич.

Опівдні Шамурад-ака запросив обідати. Його помічники, рибалки з Ходжейлі, розв'язали мішок із в'яленою рибою і почастували нас. Ми теж виклали, що мали. Особливо припали всім до смаку богирсаки тітоньки Султанпаші, їх ум'яли