Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

завданої англійській армії, виснажені бури міцно поснули на тих самих пагорбах, які вони так сміливо захищали. Вартові ледве проганяли від себе дрімоту, і навіть стрільці, що несли службу охорони на далеко висунутих постах, обважнівши від утоми, лежали в глибині своїх земляних укриттів, напівзаплющивши очі і з незмінною люлькою в роті.

Раптом яскраві спалахи вогню прорізали темряву на півдні, загуркотіли гармати і, прорвавши нічну тишу виючим польотом, на бурів полетіли фугасні снаряди, розсипаючи навколо себе фонтани осколків.

Зчинилася безладна метушня, почулися заклики: «До зброї!», вигуки начальників, які насилу відновлювали бойовий порядок, коротше кажучи, почалося те безладдя, що його завжди тягне за собою несподіваний нічний напад.

Нарешті, по всій лінії загриміли у відповідь гармати бурів. Але вони били навмання по тих місцях, де спалахували постріли. Звичайно, що галасу було далеко більше, ніж діла. Принаймні з боку бурів.

І, навпаки, складалося враження, що англійці наперед вивірили свої приціли. Незважаючи на темряву, їхні снаряди падали жахливо точно.

За дуже короткий час дві бурські гармати були пошкоджені і виведені з ладу ліддитовими снарядами. Але незрівняно серйозніше було інше: англійці понівечили «Довгого Тома», велику гармату Крезо. Бурів охопив справжній відчай. Почулися гнівні, сповнені жаху вигуки:

— «Довгого Тома» підірвано!.. «Тома» підірвано!.. Кляті англійці!

— Мерзотники! Підлота! Розбійники!..

Ствол найкращої гармати бурів, яка своїм калібром і далекобійністю перевищувала всі англійські гармати, було покалічено. Невідомо звідки випущений англійський снаряд з диявольською точністю вдарив у край її жерла. Ще трохи — і він пройшов би у самий механізм «Довгого Тома».

Але й без того наслідки були серйозні. Жерло гармати сплющилося, ніби від удару парового молота, а метал розпікся так, що край жерла став темночервоний. На додаток до всього гармата перевернулася разом із своїм лафетом. Вона остаточно вийшла з ладу.

«Довгий Том». Бідолаха «Том»!

Здавалося, що разом з цією гарматою англійці покалічили душу опору.

Люди товпилися навколо гармати, наче біля смертельно пораненого головнокомандуючого. Відважний французький інженер Леон, немов лікар, з гіркотою досліджував пошкодження.

— О, я вилікую її, неодмінно вилікую! — сказав він, погрожуючи кулаком англійцям, які все ще стріляли з берегів Моддеру.

Кроньє у цей час сидів сам у своєму наметі. Схилившись над картою, він при свічці вивчав найменші звивини поля.

Йому доповіли про нещастя.

— Та хіба ви не догадуєтесь, звідки стріляють? — спитав він з тим непорушним спокоєм, який ніколи не залишав цю людину.

— Ні, генерале. У тому напрямі не було жодної англійської батареї.

— Значить, її встановлено недавно, хвилин з п'ять тому.

— Не розумію, — відповів ад'ютант.

— А бронепоїзд? Забули?

— Ах, справді! Клятий бронепоїзд! — вигукнув ад'ютант.

— Його в таких випадках тихо підводять і зупиняють на ділянці залізничної колії, заздалегідь наміченій для математично точного прицільного вогню, — сказав Кроньє. — Морські гармати, що посилають нам зараз свої снаряди, встановлені на спеціальних платформах і наведені під певним кутом, також заздалегідь вивіреним. І от результати!

— Але що ж робити, генерале?

— Треба раз і назавжди захопити фортецю на колесах. Для цього треба зруйнувати за нею колію. А ще краще знову підірвати міст через Моддер.

— Негайно? — спитав ад'ютант.

— Так. Але в нас ледве вистачить людей для захисту позицій в тому разі, якщо англійці здумають відновити наступ. А це цілком можливо, бо напад бронепоїзда — не що інше, як диверсія, щоб відвернути нашу увагу. Ворог вважає, що нас далеко більше. Ах, коли б у мене було десять тисяч солдатів!

— Але ж на це рисковане діло цілком вистачить кількох рішучих людей, — заперечив ад'ютант.

— Правильно. Тільки де знайти таких людей?

— А Молокососи? А їх командир Зірвиголова? — сказав ад'ютант.

— Діти! — вигукнув генерал.

— Правильно, що діти, але сміливі, мов леви, і хитрі, як мавпи!

Подумавши трохи, генерал погодився:

— Добре. Покличте сюди капітана Зірвиголову.

— Слухаю, генерале!

Через кілька хвилин ад'ютант повернувся в супроводі відважного француза.

Жан стояв перед прославленим ватажком бурських військ, шанобливо виструнчившись по-військовому, але, як завжди, впевнений у собі і зберігаючи почуття власної гідності.

Кроньє втупив у нього ясний і твердим, як сталь, погляд свого єдиного ока і без далеких передмов спитав:

— Скільки людей у вашому розпорядженні?

— Сорок, генерале.

— Чи можна на них покластися?

— Як на мене самого, генерале.

— Чи вмієте поводитись з динамітом?

Жан згадав про свої мандрівки в Клондайку, де мало не щодня йому доводилось вдаватися до динаміту, і, не вагаючись, відповів:

— Так, генерале, і вже давно.

— В такому разі, у мене є для вас важке, майже нездійсненне доручення.

— Якщо тільки важке, вважайте, що його вже виконано. Якщо нездійсненне — то або воно буде виконане, або ми самі загинемо.

— Справа не в тому, щоб померти, а в тому, щоб успішно виконати доручення.

— Слухаю, генерале!

— Я не обіцяю вам за це ні звання, ні почесті, ні навіть нагороди.

— А ми й не продаємо своєї крові, генерале. Ми воюємо за справу незалежності Трансваалю. Розпоряджайтеся нами, як дорослими солдатами, що виконують свій обов'язок.

— Саме так я і роблю! Наказую вам відрізати відступ бронепоїзда і висадити міст у повітря. Дійте негайно! Ідіть, мій хлопчику, і ще раз виправдайте ваше славне прізвисько.

Віддавши честь генералові, Зірвиголова вийшов. Він вихором