Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

Друзі-бури були зараз для Жана страшніші, ніж вороги-англійці.

Як подати їм знак, що він свій? Як припинити цю стрілянину, що при казковій влучності бурів може стати для нього згубною?

У нього немає білої хустини. Але в нього є чепчик! Зірвавши його з голови і тримаючи за одну з зав'язок, Жан почав шалено розмахувати ним на знак своїх мирних намірів.

Емблема миру припинила вогонь.

І вчасно! До трансваальських ліній лишалося всього триста метрів. Поранений у груди, кінь капітана Зірвиголови захрипів і став припадати на ноги. Ще хвилина — і він впаде. Втікач скочив на землю, зірвав з себе жіноче плаття і з'явився перед бурами у шерстяній сорочці і засуканих до колін штанях. Вій зберіг тільки чепчик, цю єдину приналежність свого жіночого одягу, і крутив ним, наче пращею.

Так добіг він до траншеї, де його дуже непоштиво схопили руки друзів.

— Хто ти? — добре струсонувши його, спитав зарослий аж до очей бородатий гігант.

— Капітан Зірвиголова, командир розвідників.

— Брешеш!.. А пароль знаєш?

— Йолоп! Ти, може, думаєш, що англійці сказали його мені? Мені пароль невідомий, а зате я знаю марш розвідників.

І дзвінким голосом він почав веселу пісеньку, що пролунала далеко в окопах, викликаючи посмішку на похмурих обличчях бурів.

— Хоч маминого мужа Я батьком звати мушу, До мене він любові не плекав… Він, давши кілька стусанів, Із хати геть мене провів І, сунувши якусь дрібничку, загорлав…

А десь за дальшим насипом землі молодий смішливий і дзвінкий голос підхопив приспів:

— «Іди собі під три чорти! Вже сам прожити можеш ти!» Вперед, Фанфан! Вперед, Фанфан, На прізвисько Тюльпан! Нехай їм чорт! Вперед, Фанфан, На прізвисько Тюльпан!

І в ту ж мить, чоловік п'ять-шість покидали свої окопи і бігом кинулися до Жана Грандьє.

Той, хто біг попереду, вигукнув, усе ще не вірячи своїм очам:

— Зірвиголова! Хазяїн! Воскрес? Живий?.. — і, впавши в обійми втікача, заридав.

— Фанфан! Любий Фанфан! — вигукнув командир Молокососів. — Невже це ти?

— Атож, я… ти… ми… Не звертай уваги, хазяїне! Реву, наче теля… Знову разом! Радість, розумієш, радість душить!.. Ти живий, живий!..

— Але як же ти тут опинився під Кімберлі, старий Фанфан? Я ж залишив тебе під Ледісмітом.

— Потім розповім, тепер ніколи. Хіба не бачиш? Усі наші збігаються… Почули пісеньку. Жан-П'єр, Жан-Луї і просто Жан, і бури — Карел, Еліас, Іоріс, Манус, Гуго, Іохім…

— А я? Про мене забули? — вигукнув якийсь хлопчисько, кидаючись, як Фанфан, на шию юному капітанові.

— Та це ж Поль Поттер!.. Поль! — обняв його зворушений Зірвиголова.

— А ми непогано попрацювали, поки тебе не було, — сказав син розстріляного бура, грюкнувши об землю прикладом свого карабіна з шестикутним отвором великого калібру.

Це була солідна зброя рідкісної сили і влучності — старовинний і страшний «роєр», з яким досі ніяк не можуть розлучитися старі мисливці-бури.

— Ну, що ж? Чи друг я вам тепер, чи ні? Чи командир Молокососів, чи вже ні?

— Друг, друг! Командир!..

— То чому ж мені не дають рушниці з патронами? Боротьба за незалежність обох республік не закінчена. Попереду ще багато жорстоких випробувань…

Кінець першої частини

ЧАСТИНА ДРУГА
БОРОТЬБА ВЕЛЕТНІВ
РОЗДІЛ І

Знову бій. — Усі в хакі. — Що таке хакі? — Знову шотландці. — «Роєр» Поля Поттера. — Білі шарфи. — Дванадцятий. — Без страху і докору. — Смерть сміливця. — Поразка. — Марні умовляння. — Псалом. — Пророцтво.

Обидві армії — бурів і англійців — стояли під Кімберлі. Сутичка між ними була неминучою. Лорд Мітуен мав намір визволити місто, обложене військами Кроньє, а Кроньє готувався непохитно захищати свої позиції.

Англійська регулярна армія так само, як і добровольча армія[42] бурів, спішно закінчувала останні приготування до бою. Над обома таборами нависла зловісна тиша, як завжди перед ураганом бою.

Бури, ці свідомі противники наступальної стратегії, усі свої сподівання покладали на оборону.

Добре прикриті скелями, пагорбами і окопами, бури спокійно чекали англійців, уважно стежачи за кожним їх рухом.

І все-таки добровольці були трохи спантеличені. Їх ворогів наче підмінено. Куди поділися білі каски, султани на шоломах, яскраві мундири і шкіряна амуніція англійців! Наче крізь землю провалились мідні і жерстяні воїнські брязкальця. Не лишилося й натяку на яскраві